2

 Тиждень швидко проминув.  Предметів було багато, домашньої роботи було ще більше, викладачі були строгі і мені раптом закортіло назад до школи.  Тому до дому я їхала з величезною радістю, скучивши за своєю родиною.

Мене не було всього тиждень, а мені здалося що місяць. Мама перша кинулася мене обнімати, як тільки-но я з’явилася у  дверях. Тато мені підморгнув і поцілував у щічку. А за мить з’явилися два чортенята і кинулися мені на руки. Отримавши від мене подарунки, вони, забувши про всіх, побігли до вітальні.

• Як пройшов перший тиждень навчання? – поцікавився тато. Ми сиділи на кухні і пили чай.
• Добре. От тільки домашньою завалили, - я скорчила мученицьку гримасу, а тато, натомість щоб мене пожаліти, засміявся.
• Не шкодуєш про свій вибір? – запитала мама. Вона до останнього вірила, що пропри свою ненормальність, я виберу нормальну професію.
• Ні мамо, ми про це вже говорили. Я не передумаю, - відповіла я. Мама тільки посміхнулася і підняла руки, здаючись.

Іти з друзями гуляти я відмовилася, хоча це було важко зробити. Ніна погрожувала, що насильно витягне мене з дому, незважаючи на те, у якому вигляді я перебуватиму.  Після довгих суперечок вона змирилася і пообіцяла розібратися зі мною пізніше, а я щаслива нарешті поринула у такий довгоочікуваний сон.

У гуртожиток я поверталася щаслива і  сповнена сил. Ніна скаржилася на бурхливі вихідні і всю дорогу нарікала чому вона не скористалася шансом поспати.  Тому коли ми прийшли до кімнати подруга впала на ліжко і заснула, а я одягнувши зручний спортивний костюм з вишивкою у формі дракона по всі його довжині, пішла у бібліотеку.  

От ніколи не думала, що справді колись захочу повернутися назад до школи.  Домашки було стільки, що у гуртожиток я повернулася уже за північ. Ніна мирно спала, а Саша сиділа на підвіконнику споглядаючи на небо.

• Привіт, - пробурмотала, скидаючи сумку на підлогу.  -  Ти чого тут?

Зазвичай подруга в ночі блукала де її душі забажається, переважно це було кладовище, де вона була похована.

• Думаю, - відповіла вона, навіть не дивлячись на мене.

Мене така поведінка дівчини здивувала. Зазвичай дівчина не могла замовкнути, розповідаючи про свій день і скількох людей вона підслухала. А сьогодні вона була якоюсь тихою.

• Що з тобою? – поцікавилася я, вмощуючись на ліжку, навпроти Саші.
• Йому боляче, а я не можу йому допомогти, - відповіла дівчина і я одразу зрозуміла, що так турбувало її.

Причиною страждань цієї, завжди усміхненої дівчини, була її вічна любов  - Данило. Зараз йому було за шістдесят, він мав сім’ю і був хворим на рак. Однак  Саша досі бачила в ньому того вісімнадцятирічного хлопця в якого була закохана ще за життя.  Мені було важко зрозуміти, як подруга ще досі кохала цю людину, яка мабуть уже давно про неї забула. Але подруга завжди обурювалася і звинувачувала мене в тому, що я ще не розумію наскільки сильним може бути кохання. Я не сперечалася, тому що досі ще нікого не кохала.

• Ти нічого не можеш зробити. Таке життя, - вкотре говорила я.
• Я знаю і розумію що мертвою я ніяк йому не допоможу. Та мені все одно боляче дивитися на те, як він страждає, - подруга поглянула на мене і ледь посміхнулася, а тоді кудись зникла. Так робити вона теж полюбляла, загрузити мене проблемами і щезнути.

З ранку я ледь злізла з ліжка. Ніна пішла на першу пару, а у мене пара була друга, чому я була невимовно рада. На дворі було похмуро. Одягнувши чорні джинси, джемпер і кросівки, і зав’язавши волосся  у хвіст, я пішла на пару з латини. Викладала там  жінка років сорока, вона була хорошою тому її пару відвідували всі.  Третьою парою у мене була фізкультура, до якої у мене було нейтральне ставлення. Я її не ненавиділа, але й не обожнювала. Перевдягнувшись, я попрямувала на стадіон. Зараз там займалося кілька груп з різних курсів. Знайшовши свою групу, я почала розминатися.

• Який гарненький, - почула я збоку і повернулася до дівчат.

Ліза, моя одногрупниця з якою я подружилася, вдивлялася в інший кінець стадіону, як і більшість дівчат. Там зараз займалися хлопці.

• Хто це? – поцікавилася я, впізнаючи в одному з них, юнака з яким розмовляла після вечірки.
• Це другокурсники. Отой брюнет, -  Ліза вказала на мого недавнього знайомого, - Денис, його сім’я є дуже заможною, їхній особняк знаходиться за містом. А ось це, - дівчина вказала на високого, з  коротким русявим волоссям, яке стирчало врізнобіч,  хлопця, – його брат Алекс.
• Щось вони не дуже схожі, - сказала я, намагаючись знайти бодай якусь схожість.
• Так і є. Вони не рідні. Мама Алекса, кілька років тому вийшла заміж за Денового батька. Та це не завадило їм здружитися, - відповіла Ліза і змушена була повернутися до розминки, оскільки прийшла викладачка.

Про хлопців я швидко забула, тому що бігати і думати одночасно дуже небезпечно. В цьому я переконалася, коли на повному ходу в когось врізалася.

• Вибач, я тебе не помітила, - пробелькотіла я, піднімаючи очі на того в кого влетіла.  І яким було моє здивування, коли побачила перед собою Дениса.
• Ну привіт, - посміхнувся він, тримаючи мене за руку. Схоже те , що його ледь не збили з ніг його не турбувало. – Куди поспішаємо?
• Я тебе не помітила, - повторила я, вириваючи свою руку. А у день він виглядає ще більш симпатичним. – Мені потрібно йти.