Розділ 88. Найпрекрасніший момент

Карета в'їхала в засніжений ліс, поблукала серед запорошених снігом ялин і зупинилася біля невеликого храму. Звідки він тут узявся — у цій глушині? Такий гарний, сліпучо-білий. З мозаїчними арковими вікнами, стели яких відливали всілякими відтінками синього. З навстіж відчиненими оббитими сріблом дверима.

— Кажуть, цей древній храм звели самі Вищі, — Рональд не дав Поліні спуститися східцями. Обхопив за талію і опустив на припорошену снігом землю.

— Навіщо їм храм тут, у нашому грішному світі?

— Навіть у Вищих бувають проблеми. Іноді обставини не дають їм укласти шлюб у їхньому світі, і тоді вони тікають сюди, щоб таємно повінчатися.

Рональд, взявши за руку, завів Поліну всередину.

Тиша здалася мелодійнішою за будь-яку музику. Тут була особлива атмосфера. Якщо шлюб — це таїнство, то він має укладатися саме у таких місцях. Поля відчувала ейфорію від того, що Рональд відвіз її за тридев'ять земель до цієї романтичної лісової глушини. І найважливіше, що має статися між ними, станеться не серед галасливого натовпу, а в цьому абсолютно особливому місці. Це буде не схоже на жодну церемонію — ні на земне весілля, ні на весілля, учасницею якого Поліні довелося бути в цьому світі. Це буде по-справжньому.

З Рональдом завжди так. Він оберігає і передбачає все до дрібниць. До нього Поля не знала цього відчуття захищеності. Впевненості, що про тебе подбають. Внутрішнього спокою. Ласкавого тихого щастя. Він не словами, а вчинками показав, що йому можна довіряти, на нього можна покладатися. Цей чоловік — сама надійність. Скеля. Залізобетон. Сталь. І цей чоловік зараз стане Поліним чоловіком. Серце ухнуло і забилося відчайдушно від хвилювання. А Поля ще була впевнена, що не тремтітиме як осиковий листочок на власному весіллі? Ще й як тремтить.

Назустріч Рональду та Поліні неквапливо вийшов настоятель храму. Поважний сивий старець у довгій білій мантії, розшитій сріблом. З мудрими добрими очима.

— Ваша Величносте, все готово для таїнства, — він жестом запросив слідувати за ним.

— Дякую, Пресвітлий.

Настоятель почекав, поки Рональд підведе Поліну до арки, яка ніби була зіткана зі світла. Біля цієї арки й мало пройти дійство.

Поліні знову здалося, що спокійна велична тиша храму сплелася в тонку хвилюючу мелодію. Вона стояла перед Рональдом, дивилася у кохані очі і відчувала дивну легкість у голові. Серце остаточно збожеволіло в гарячковому танці. Вона знала, що зараз почує найважливіші слова у своєму житті.

— Беру тебе за дружину, Поліно.

І сама виголосить найважливіші слова.

— Беру тебе за чоловіка, Рональде.

Пресвітлий перев'язав їхні зап'ястя білою стрічкою. І ось так, пов'язані навіки, поєднані долею, іграми Вищих і почуттями, які переповнювали їхні душі, вони зробили крок в арку.

Яскравий спалах світла раптово осяяв усе навколо, але не засліпив — запалив зсередини. І через пелену, що відокремила їх від решти світу, проривався голос Пресвітлого, що розносився луною:

— Перед ликами богів освячую ваш союз. Відтепер і назавжди…

— Бачиш? А ти за них боялася, — Ворон лагідно притягнув до себе Заїру. Вони грілися, сидячи біля вогнища у міжсвітті. Полум'я танцювало, слухняно малюючи образи того, що відбувається зараз у маленькому храмі у лісовій глушині.

— Це ти підказав Рональду відвезти її до храму? — Здогадалася Заїра і з докірливою усмішкою додала: — Як завжди намагаєшся підіграти братові.

— Погодься, це ідеальне місце, — Ворон пропустив повз вуха докір коханої.

— Згодна, — посміхнулася вона й довірливо прилаштувала голову Воронові на плече.

Ще б Заїра була не згодна. Адже саме у цьому храмі вони освятили свій шлюб тиждень тому. Ворон просив руки Заїри в її батька, але той відмовив напівкровці. І тоді вони втекли до грішного людського світу, щоб таємно там повінчатися. Заїра сказала, що надто любить свободу, щоб підкоритися волі батька. Вона здивувала Ворона несподіваним одкровенням. Свобода — це не коли ти ні від кого не залежиш. Свобода — це коли ти обираєш той шлях, який підказує серце, а не той, який вказують інші.

Яка ж вона прекрасна, його свавільна бунтівна кохана.

— Ходи до мене, — потягнувся Ворон до її ніжних губ…

Поліна не пам'ятала, як вони вийшли з храму, як сіли до карети, і вона знову понесла їх через засніжені простори. Полі не хотілося повертатися до палацу. До шумного натовпу, до метушні, до світських умовностей. А хто сказав, що вони вертаються туди? За вікнами карети, як і раніше, пролітали засніжені дерева, і, більше того, ліс ставав дедалі густішим.

— У мисливський будиночок? — Здогадалася Поліна. Усередині все завмерло і приємно залоскотало.

— Там уже розтоплений камін, — відповів Рональд трохи хриплим голосом.

Ох, знала вже Поля, що означає ця хрипота. І він нічого такого не робив. Просто тримав її руки у своїх. Але в потемнілих очах вона читала наростаюче нетерпіння. Його погляд обіцяв, що пощади не буде. Поля відчула, як унизу живота народився жар і повільно розтікся по всьому тілу.

Проте всупереч нестерпній напрузі, що терзала їх обох, Рональд поспішати не став. Він заніс Поліну в будиночок на руках. Обережно поставив на підлогу і сів навпочіпки, щоб допомогти роззутися. Потім зняв з її плечей шубку. І правильно зробив. Адже й без неї тіло горіло вогнем.

Але більше він не міг стримуватися. Немов непереборна сила притягнула його до Поліни. Це був шалений довгий п'янкий поцілунок. В голові запаморочилося, і світ поплив. Рональд ніби відчув, що ноги відмовляються тримати Поліну і знову підхопив на руки.

Він відніс її до кімнати. Тієї самої, де палав величезний камін. Обережно опустив на низьку софу. І, здається, збирався дати кілька хвилин перепочинку, але знову не зміг. Він так довго чекав цієї хвилини, що тепер не мав сили стримувати пристрасні пориви. Її незворушний король, який тримає все під контролем, втратив контроль. Його полум'я, яке зазвичай було заховане глибоко всередині, вирвалося на волю, щоб спалити їх обох. Полю п'янило, що вона має над ним цю незбагненну владу. Що її жіноча сила здатна звести його з розуму.