Розділ 76. Починаймо…

Карета в'їхала до столиці пізно ввечері. Старший гвардієць, який керував кортежем, повідомив, що не може дати Поліні можливість відпочити до ранку, а мусить негайно доставити її до палацу. Поля не заперечувала. Офіцер і так поставився до неї з розумінням і протягом усієї поїздки неодноразово йшов на поступки. Та й, правду кажучи, навіть якби у Поліни була така можливість, вона не знала б, де провести цю ніч. В особняку Тайлера? При одній тільки згадці про цю людину ставало бридко. Вже краще Поліна постане перед королем прямо зараз, з'ясує, що йому потрібно, а там діятиме за обставинами.

Ось тільки що йому потрібно? Часу подумати було достатньо. Поки екіпаж їхав дорогою до столиці, Поля перебирала всілякі варіанти, але так і не змогла зрозуміти, чим її персона могла зацікавити Рональда. Єдине припущення — Його величності стало відомо, що Поля вдавалася до забороненої магії, і він зібрався її за це покарати. У такому разі потрібно буде усе заперечувати. Нехай спробує щось довести. Поліні хотілося вірити, що залізних доказів у нього немає, інакше за нею послали б не гвардійців, а тюремників, і доставляли б не на аудієнцію до короля, а в каземати до дізнавачів. А якщо залізних доказів у Рональда немає, то головне — не проколотися. Тоді, можливо, Його Величність поговорить-поговорить, та й відпустить. І Поліна з Глорі зможуть знову спокійно вирушити до родового замку батька Глорі і зажити тим спокійним життям, про яке обидві мріяли.

Коли кортеж під'їхав до палацу вже близько опівночі, Поліну та Глорі провели в один із чудових гостьових залів і наказали чекати подальших розпоряджень. Поля скористалася паузою, щоб відвідати одну з палацових вбиралень і хоч трохи привести себе до ладу.

Вона на кілька хвилин затрималася біля дзеркала. Дивно було знову бачити у ньому себе. Поки носила зовнішність Елайзи, Поліна вже встигла помітити, як поступово в чужому вигляді з'являлося щось знайоме. Внутрішній зміст, як виявилося, накладає помітний відбиток на зовнішній образ. Ось і цього разу сталося те саме: П'єліна і так була досить сильно схожа на Поліну, а тепер подібність посилилася настільки, що з дзеркала дивилася вилита колишня Поля. Лише молодша на кілька років.

Вона вмилася. Розчесалася. Поправила одяг. На цьому все. Хотілося виглядати охайно, природно та просто. Зрештою, це ж не побачення, а скоріше допит. На Поліну чекає не легка світська бесіда та флірт, а важка розмова. Вона поклала щітку для волосся назад у сумочку і помітила, як тремтять руки. Хвилювання. Так, хай йому грець! Їй є через що хвилюватися! Від цієї розмови залежатиме її доля. Але серце билося прискорено не лише з цієї причини. Друга причина — сам Рональд. Здається, що з того моменту, як одного разу вони мало не дійшли до близькості, минуло сто років, але Поля пам'ятала ті відчуття настільки гостро, ніби це сталося зовсім недавно — хвилину тому.

Йому буде легко дивитися їй у вічі — для нього вона незнайомка. А їй? Чи зможе вона викинути з голови небезпечні спогади? Чи зможе не думати, яким хвилюючим може бути його дотик? Якими зухвалими і лагідними його пестощі?.. Уява малювала картини, від яких почали палати щоки. Ой, Полінко, краще облиш все це — до добра не доведе. Тобі потрібна ясна голова.

Вже час було повертатися в гостьовий зал, але в голові не ставало ясніше. Там боягузливими зайцями скакали думки в надії, що, можливо, Його Величність уже спить — надворі ніч, і Поліні дадуть спокій до ранку. Але не так сталося як гадалося. На виході з вбиральні її вже чекав особистий секретар Рональда.

— Пані П'єліно, слідуйте за мною. Його Величність чекає на вас у своєму кабінеті.

Поля пішла. А що їй лишалося? Ферміль провів до кабінету і відразу пішов, залишивши Поліну віч-на-віч із господарем кабінету.

Бум… бум… бум… серце калатало так сильно, що стало страшно, чи не почує цей сполошний звук король. Він підвівся з-за столу. І мовчки підійшов, убивчо позбавляючи залишків самовладання. Сильний, кремезний, грізний, незворушний. Ох уже ця незворушність, яка завжди так заводила Поліну. Вона і зараз хвилює, стягує напругу в тугий вузол у животі.

Поліна змусила себе перестати безглуздо тремтіти і з крижаним спокоєм поглянути на Рональда. У сірі уважні очі. Як же вона скучила за ними... Ні, не піддаватися дурним думкам!

— Ваша Величносте, — присіла Поля в легкому реверансі, — прибула за вашим наказом.

— Це був не наказ — запрошення, — відповів він незворушно.

Гарненьке таке запрошення. Наче Поліна могла відмовитися. Відправив за нею п'ять гвардійців-церберів.

— Прошу, пані П'єліно, сідайте, — він легенько торкнувся її ліктя і підштовхнув до стільця. — У нас із вами буде довга розмова.

Холодок пройшов по спині. Слова були вимовлені абсолютно спокійно, але чомусь Поліна почула у них особливу витончену погрозу. Вона опустилася на краєчок стільця. А Рональд, обійшовши стіл, сів навпроти.

— Знаєте, що то за папери? — кивнув він на розкриту папку.

Звідки Поліні знати?

— Це досьє на вас. Його зібрав один із найкращих моїх шукачів, — очі Рональда уважно вивчали реакцію Поліни.

Досьє. Значить, вона правильно здогадалася, що її в чомусь збираються звинуватити.

— Хотів уточнити кілька моментів із вашого минулого, — спокійно пояснив Рональд. Доводячи своїм моторошним спокоєм до тремтіння.

— Але спочатку ви повинні пройти перевірку на Сфері Гольца, — він потрусив дзвіночком, і в кабінет одразу, ніби чергував під дверима, увійшов Ферміль з округлим предметом, прикритим тканиною. Поліна здогадалася, що ховається під хусткою — вже добре знайомий їй артефакт, який вона вже одного разу розкришила в пил одним дотиком.

Ферміль поставив Сферу на стіл Його Величності і з поклоном вийшов, щільно зачинивши за собою двері. Ось тепер Поля остаточно відчула себе мишкою, що потрапила до мишоловки. Еге, повний провал ще ніколи не був такий близький.

— Ви зблідли, — пронизливі очі свердлили допитливо. — Абсолютно дарма. Перевірка на Сфері Гольца — це стандартна процедура. Цілком і повністю безболісна.