Розділ 74. Брат

До Рональда і Заїри стрімко наближався чоловік. Високий, смаглявий, з чорним волоссям і темними, як ніч, очима. Рональд одразу зрозумів, що це Ворон. У його рисах він побачив щось рідне, хоча нікому не зміг би пояснити, що саме. У ньому не було батькової різкості, суворості, грізності. Скоріше він виглядав таємничим. І все ж таки в цьому обличчі відображалося щось ледь вловимо знайоме, від чого в грудях протяжно кольнуло — БРАТ!..

Вся увага Ворона була зосереджена на Заїрі. Він був пекельно злий. Розпалений так, що жар його гніву відчувався фізично навіть на відстані.

— Навіщо ти це робиш? — різко спитав він у неї. — Навіщо?

Ворон запізнився. Усього на пару секунд. Своїм палаючим поглядом він вибив посудину з рук Заїри. Та відлетіла на кілька метрів, ударилася об кам'яну підлогу і з дзвоном розсипалася на дрібні шматочки. Але провидиця вже встигла нанести на родове тавро Рональда трохи чорної рідини. Шкіру обпалило холодом. Тремтіння, що виморожує, пробігло по руці, і слідом озноб охопив все тіло, заважаючи нормально вдихнути. Але хвиля відчуттів зійшла так само несподівано, як і накотила. Залишилося лише дивне заціпеніння.

— Я хотіла полегшити його страждання, — посміхнулася Заїра, відсахнувшись від Рональда.

Ворон продовжував стрімко насуватися на неї, а вона відступала.

— Полегшити чи додати нових? — Пропалив він свою жертву поглядом чорних очей.

— Вважаєш, він не в силах обійтися без підказок? Йому потрібні орієнтири, потрібні розпізнавальні знаки? Без них він не зможе її знайти? Він що, сліпий і глухий? Вважаєш його байдужим? Гарної ж ти думки про брата.

Заїра вперлася спиною в стіну. Відступати більше не було куди. Ворон навис над нею.

— Ти граєш не за правилами. Крапленими картами, — він підняв її руки вгору, обхопивши зап'ястя. Позбавляючи найменшої можливості захищатись. — Ти з самого початку підтасувала колоду.

Заїра була повністю у його владі, але в її очах не було страху. Вона дивилася на Ворона з зухвалою посмішкою.

— Я захищала її. Хтось мав подбати і про неї. Вона має право на свободу.

— Свободу?! — Ворон рвано дихав, втискаючи її напруженим тілом у стіну. Простір між ними іскрив. — Ти перейшла межу, хіба не розумієш?!

— І що ти зі мною зробиш, напівкровко? — Заїра зухвало глянула в його очі.

На мить Рональдові здалося, що Ворон доведений до такої несамовитості, що Заїрі справді зараз буде непереливки. Він відчував, що той не може більше стримувати гнів. І Ворон справді не стримався — вихлюпнув агресію в несподіваний короткий шалений поцілунок.

Заїра заплющила очі і чуттєво застогнала, а коли покарання закінчилося, сказала тихо, вже без виклику:

— Так, я підтасовувала карти і смикала за ниточки. Але я лише хотіла, щоб вона мала право вибору. Як у нього. Дай їм свободу. Вони її заслужили. Досить грати з ними у піддавки.

Дивний звук, схожий на скрип зачинення дверей, пролунав звідкись збоку. Рональд мимоволі розвернув голову, хоч і пам'ятав, що з того боку жодних дверей немає. Він так і не зміг зрозуміти, що стало джерелом звуку. А коли знову перевів погляд на пару, що з'ясовувала стосунки, побачив тільки Ворона, який з досадою вдарив кулаком по стіні. Заїра безвісти зникла. Як це їй вдалося?

Заціпеніння, яке тримало в лещатах останні кілька хвилин, почало спадати. І Рональд зміг, нарешті, зрушити з місця. Перед тим, як натягнути туніку, він машинально потер плече. Там, де було тавро, шкіра здалася незвично гладенькою. Значить, Заїра таки зробила те, що збиралася — позбавила мітки?

— Так, ти більше не маєш родового знаку, — Ворон уже взяв себе в руки і попрямував до Рональда. У чорних очах мерехтіло відлуння гніву. А ще там світилося щось таке рідне, що в грудях нестерпно запекло. БРАТ!

Вони обійнялися. Міцно. Досі незнайомі сильні терпкі почуття розтікалися по жилах. Брат! Людина, яка ніколи не зрадить. Якій можна довіряти як собі.

— Ти впораєшся, Рональде, — Ворон відсторонився, щоб підкріпити слова впевненим поглядом. — Впораєшся і без тавра.

Так, можливо, й справді, воно лише заважало. Останнім часом Рональд не знав, чи можна вірити його сигналам.

— Прислухайся до себе. Ти вже й так знаєш усі відповіді.

Вони кілька хвилин стояли мовчки, вивчаючи один одного. Запам'ятовуючи. Потім Ворон поплескав по плечу:

— Ходімо. Проводжу. Тобі тут не можна довго залишатися.

Він повів довгими темними коридорами. Рональд відчував, що тільки-но Ворон доведе до безпечного місця, їм доведеться розлучитися. А йому так хотілося поговорити з братом. Йому стільки треба було дізнатися в нього. Той наче прочитав думки.

— Запитуй, тільки найважливіше. У нас мало часу.

— Чому ти сказав, що Заїра грає крапленими картами? Що ти мав на увазі?

Ворон похмурнів.

— Її краплені карти — це Ізіаль, Ральфій, Текранц.

Двох перших Рональд знав, а хто такий Текранц? Чи не той підпільний маг, якого Алітайя на допиті називала Владикою?

— Вона постійно підтасовувала колоду. Я хотів, щоб на вашому шляху не було перешкод, але вона назвала це грою у піддавки. Я був проти випробувань, але вона вважала, що тільки випробування дають можливість зробити свідомий вибір. Вона не слухала мене, не погоджувалася. Вона занадто норовлива. Вона вітряна, порочна, незалежна і робить лише те, що вважає за потрібне…

— Ти кохаєш її, — несподівано зрозумів Рональд.

Ворон помовчав і похмуро відповів:

— Давно й без взаємності… Я кохаю її, а вона любить свободу… Але колись вона стане моєю.

У цій останній фразі, у впевненій інтонації, вперто піднятому підборідді, Рональд вловив щось знайоме. Відлуння якихось своїх емоцій та думок. А що він хотів? Брат є брат — рідна кров.

Вони вийшли із замку. Ворон ішов попереду, а Рональд слідував за ним. Магічні нитки слухняно розпліталися, даючи дорогу. Біля містка Ворон зупинився.

— Настав час прощатися.