Розділ 72. Найбільш підходящий момент

У Поліни голова йшла обертом від усього пережитого. На душі було легко і спокійно. Але тривожні думки, що почали поволі прокрадатися, не дали їй довго перебувати в ейфорії. Під будинком чергували гвардійці, терпіння яких, мабуть, закінчувалося. На Поліну чекала дорога назад до палацу, і треба було вирішити, як вчинити з Глорі.

Якщо взяти її з собою, це означатиме, що дитині знову доведеться жити в особняку Тайлера. Від цієї думки ставало недобре. П'єліна вивела Радника з ладу, але чи надовго? Як він ставитиметься до Глорі, коли прийде до тями? Та й сама П'єліна? У Полі склалося враження, що нова господиня особняка надто зайнята думками про помсту Тайлеру і навряд чи приділятиме Глорі час. Кульбабка почуватиметься незатишно — не зможе зрозуміти, чому сестра стала такою холодною та відстороненою.

Залишалося тільки наказати слугам взяти опіку над Глорі і доставити до родового замку Дюрей-ла-Пласі. Проте таке рішення теж викликало сумніви. Якби у Полі на прикметі була гарна гувернантка, а краще навіть дві, яким вона могла б стовідсотково довіряти, то... то й тоді Поліна розлучилася б з Глорі зовсім не з легким серцем. А вже з огляду на те, що на пошуки гувернанток потрібен час, якого в Поліни немає, то й допускати думку про те, щоб відправити Глорі в замок, не хотілося.

Поліна виходила з дому повитухи, не маючи готового рішення. Що робити? Навряд чи гвардійці дадуть їй можливість спокійно подумати, як краще вчинити. І справді, щойно вона з'явилася на порозі, до неї одразу ж підійшов старший офіцер — знову з абсолютно непробивним виразом обличчя.

— Як самопочуття породіллі?

— Добре. Вона благополучно народила здорову дівчинку. У нашому королівстві на одну вірнопіддану стало більше, — Поліна відзвітувала сухими казенними словами, але все ж таки не змогла стримати усмішки. — Дякую вам, пане гвардійцю, що дозволили допомогти і самі надали допомогу.

Раніше Поліна не розуміла крилатого виразу — "усміхнутися одними очима". Як це? Але, дивлячись зараз на кам'яну фізіономію офіцера, зрозуміла. Його губи навіть не сіпнулися, але в очах промайнуло щось підозріло схоже на усмішку.

— Боюся, я не можу прийняти вашої вдячності. Якщо хтось тут її і заслужив, то тільки ви. Мене вразило, як мужньо ви протистояли п'ятьом офіцерам та наказу короля. Ніколи не зустрічав такої відваги у жінок.

Поліні лестили ці слова. Ще б пак! Військовий офіцер, гвардієць Його Величності, назвав її сміливою. Щоправда, він і не здогадується, що ніякої особливої мужності Поліна не виявляла. Якби в той момент, коли карету зупинили вершники, вона не була на адреналіні, якби була здатна мислити тверезо, ще й як злякалася б і грізних гвардійців, і незрозумілого наказу короля, який не віщує нічого доброго. Але тоді її хвилювала лише беззахисна розгублена налякана Лайбі і її готова ось-ось з'явитися на світ дитина, яка терміново потребувала допомоги.

— Я перевірив стан ваших коней, — продовжив гвардієць. — Їм вкрай необхідний відпочинок — далася взнаки гонитва останніх годин. Ваші слуги і ви самі теж стомлені. Не думаю, що буде розумно прямо зараз рушати в дорогу. До найближчої придорожньої таверни дві години, не менше. Тому зробимо привал прямо тут, у цьому селищі. Я переговорив із сільським головою. Він організує всім вам ночівлю.

Лише почувши слова «відпочинок» та «ночівля», Поліна усвідомила, наскільки насправді втомилася. Як сильно її напружене тіло вимагає прийняти горизонтальне положення. Причому Поліні було навіть не важливо, де прилягти — на розкішному ліжку або на підлозі на підстилці з соломи. Аби тільки мати можливість блаженного спокою хоч на кілька годин. Вона подивилася на гвардійця з вдячністю. Не такий уже він і байдужий бовван, яким здався спочатку.

Сільський голова, послужливий спритний чоловік років під сорок, виділив Поліні та Глорі місце у своєму власному будинку — цілу кімнату. Крихітну, звичайно, але там було ліжко. Дружина голови запропонувала ситну вечерю. Не хотілося ображати гостинних господарів, але апетиту зовсім не було. Пославшись на страшенну втому, Поля й Глорі вирушили у відведену їм кімнату і майже одразу лягли спати.

Тіло Поліни блаженно розслабилося, але сон не йшов. Надто насиченим був сьогоднішній день, надто багато проблем обіцяв завтрашній. Хіба тут заснеш? Кульбабку теж поки не зморила дрімота. Вони довго лежали мовчки, тримаючись за руки.

— Не відсилай мене до родового замку, — порушила тишу Глорі. — Я хочу залишитися з тобою.

Дівчинка ніби здогадалася, про що думала Поліна. Що їй відповісти? Поля сама не хотіла розлучатися, але чудово розуміла, що спокійного життя у дитини в столиці не буде.

— Глорі, але ж ти мріяла повернутися в родовий замок.

— Я хотіла жити там не одна, а з... тобою, — Глорі спіткнулася і раптом приголомшила запитанням: — Ти ж не П'єліна?

Поля напружилася. Зовсім не чекала такого повороту розмови. Хоча що Поліна хотіла? Глорі дуже розумна та спостережлива. Хіба могла вона не помітити дивацтва у поведінці своєї компаньйонки? Поля видала себе навіть не так неодноразовим мимовільним звертанням «Кульбабка», у неї з самого початку не виходило зображати перед Глорі чужу людину, якою, по суті, була для неї П'єліна. Вона любила маля так щиро, це почуття сиділо в ній так міцно, що приховати його було неможливо.

Поліна не стала брехати — це було б безглуздо. Натомість запитала:

— Як ти здогадалася?

— Не здогадалася — відчула. Ти так ніжно обіймала мене всю дорогу, так лагідно дивилася. Так до мене ставилася лише одна людина. Я не розумію, як таке може бути, але відчуваю, що ти — це вона. У тебе такий самий погляд, така ж міміка. Ти тим самим рухом притискаєш до себе. Так само усміхаєшся, коли називаєш Кульбабкою. Ти така ж відчайдушна віддана і стійка. У тебе така сама світла душа. Ти дуже схожа на мою сестру... Не Елайзу. На іншу.

— Хіба ти маєш іншу сестру? — Здивувалася Поліна.

— Так. Вона з'явилася кілька тижнів тому. Вона носила те саме ім'я і зовні виглядала, як Елайза. Але то була не Елайза... То була ти? — Глорі розвернулася обличчям до Поліни і зазирнула в очі.