Розділ 56. Он воно що!

Як у Поліни вистачило сил дочекатися кінця цього дійства? Вона сиділа навпочіпки в ніші за шафою і ловила себе на думці, що ще жодного разу не опинялася в такому безглуздому становищі. Її то трясло від досади, то хотілося вибухнути гомеричним сміхом. Картина виглядала сюрреалістично. Застукати себе у ліжку зі своїм колишнім? Ні, звичайно, там, на її ліжку, була не вона, а Елайза. Але виглядала Елайза, як Поля, і колишній чоловік, що швидко вгамовував свою фізіологію, був у повній впевненості, що перед ним, а якщо точніше, під ним — Поліна. Бридко... Коли відбудеться зворотній обмін з Елайзою, Полі доведеться з цим якось жити...

Звідки він узявся взагалі в Поліниній «однушці»? Він же має бути зараз із новою родиною в Лондоні? Приїхав у справах чи його понизили на роботі та витурили на батьківщину? Полі було абсолютно байдуже до кар'єрних перипетій Микити. Але гірко було усвідомлювати, що Елайза від імені Поліни впустила цього негідника у своє життя.

На щастя, інтим тривав недовго. Буквально за кілька хвилин колишній став збиратися:

— Мені вже час, крихітко.

Поліну аж пересмикнуло від цієї фрази.

Поклавши на тумбу біля ліжка пачку банкнот, Микита залишив квартиру. Елайза пішла зачинити за ним двері, і Поліна вийшла зі свого укриття. Гидливо обігнула ліжко і встала біля вікна. Знайомий дворик — серце защеміло від ностальгії. За вікном кружляли сніжинки. Оце дивина. Коли Поліна зникла звідси, був кінець літа. Спека стояла під тридцять, таке рідко трапляється в останніх числах серпня. А тепер сніг. Минуло лише кілька тижнів. Рання зима?.. Чи тут пролетіло трохи більше часу? Адже час не повинен текти однаково в різних світах...

Зойк за спиною змусив поки що відкинути ці думки і розвернутися. Елайза повернулася в спальню і злякалася, побачивши когось біля вікна. Переляк став ще сильнішим, коли вона зрозуміла, хто навідався до неї.

Вони з хвилину мовчки вдивлялися одна одній в обличчя. Це дуже дивне відчуття — бачити себе зі сторони. Поліна підійшла ближче. Зараз, коли Елайза була на відстані одного кроку, і можна було вивчити її зовнішність в усіх деталях, Поля підмітила, що не впізнає себе в ній. Так, риси схожі, але все ж таки це вже не Поліна. Напевно, внутрішній зміст накладає сильний відбиток на зовнішність. Недаремно ж відображення в дзеркалі останнім часом перестало здаватися Полі зовсім чужим. Зовнішність ніби мимоволі підлаштовується під внутрішній вигляд.

— Навіщо ти дозволила йому це? — Поліна кивнула на зім'яті простирадла. — Ти знаєш, хто він?

Чомусь із тисячі запитань, які їй потрібно було поставити, першим прозвучало саме це.

Елайза знітилася. Опустила очі.

— Розумієш... коли я перемістилася, я була не зовсім готова до життя тут.

Вухо різонули слова «не зовсім готова». Поліна, наприклад, після переміщення була зовсім не готова. Але аналіз цієї фрази Поля залишила на потім.

— Він прийшов… і був такий… ніжний. Він казав, що дуже сумував. Що багато чого усвідомив, зрозумів, що кохав лише мене… — Елайза швидко виправилася, — … тобто, лише тебе…

— Ти знаєш, що в нього в іншій країні є сім'я? — перебила Поліна.

— Він сказав, що розлучиться, — гаряче запевнила Елайза. — Щойно владнає деякі справи, то відразу ж займеться цим питанням...

Господи! Елайза! Свята наївність!

— Розлучиться він, аякже. Та йому просто потрібна грілка на ті дні, коли він буває тут у справах.

Елайза похнюпилася. Її плечі опустилися.

— Але він такий ніжний, і такий… щедрий, — її погляд упав на тумбу, де лежали залишені Микитою купюри. — Він сказав, що я ні в чому не знатиму потреби…

Як гірко таке чути! Але чого Поліна хотіла від Елайзи? Їй лише вісімнадцять. До того ж вона народилася і виховувалася у світі, де жінки в усьому залежать від чоловіків і щоб вижити, їм доводиться шукати собі покровителя. Хотілося б озвучити, що Поліна думає з цього приводу, проте зараз був не час і не місце ділитися з Елайзою життєвою мудрістю. Потрібно було з'ясувати набагато важливішу інформацію.

— Ти знаєш, чому ми помінялися? Хто це підлаштував?

Елайза опустила погляд і позадкувала. Вона відступала, поки не вперлася в ліжко.

— Це ти? — здогадалася Поліна. У неї здивовано округлилися очі. — Це ти влаштувала обмін?

У Елайзи підкосилися коліна, і вона опустилася на ліжко. Поліна сіла поруч і грізно скомандувала:

— Розповідай.

Елайза зітхнула глибоко і почала:

— Коли батько помер, нам із Глорі стало дуже тяжко. Ми були нікому не потрібні. Нас звідусіль гнали. Я втомилася від вічного голоду та холоду… Я шукала вихід… Я дізналася, що є один ритуал. Він дуже небезпечний та складний. Але… це могло стати порятунком від усіх проблем. Зрозумій, мені хотілося хоч раз поїсти досхочу, — з очей Елайзи бризнули сльози. — І я наважилася…

— Ти про ритуал обміну світами?

— Так. Але спочатку в мене нічого не вийшло. Цей ритуал такий непростий. Там стільки тонкощів… Я помилилася, наплутала. Вийшло зовсім не те. Я нікуди не перемістилася, тільки втратила пам'ять. Щоправда, ненадовго. Усього на кілька днів. Я швидко все згадала.

Елайза зсутулилася ще сильніше і продовжила, смикаючи край ковдри.

— Потім я пробувала провести його ще кілька разів. Але результат був той самий — лише короткочасний провал у пам'яті. Тоді я залишила спроби. Що робити? Як не померти з голоду? Злидні змусили мене шукати роботу. Це не просто. Ніхто не хотів мене брати. Довелося влаштуватися в таке місце, яке пристойні люди оминають.

— До Ізіаля?

— Так. Це жахлива людина. Дуже страшна. Але ж я не знала.

— Він змушував тебе допомагати йому в заборонених ритуалах?

— Ні. Справа не в цьому. Він довіряв мені дуже просту роботу. Я лише розставляла по полицях флакони та мила склянки. Але він платив мені за це хороші гроші, і я була рада. І не ставила зайвих питань. Лише пізніше я зрозуміла, що всі його доручення були для відводу очей. Я була йому потрібна зовсім не як підсобний працівник.