Розділ 44. Тобі потрібен друг?

Ворон впевнено вів кам'яним коридором. Як він орієнтувався? Темінь була непроглядна. Поліна вийняла з кишені самосвітні камені, щоб освітлювати дорогу. Оце так моторошна місцина. Тут панувала своєрідна похмура краса. Поля швидко зрозуміла, що ця печера — не природне утворення, а скоріше пробитий вручну таємний хід. Тільки ним, напевно, давно ніхто не користувався, ніхто не підтримував тут первозданний порядок. Облицьовані гладенькими кам'яними плитами стіни, подекуди потріскалися і потемніли від часу. Де-не-де виднілися мідні тримачі для смолоскипів, але самих смолоскипів не було. Іноді на очі потрапляли видовбані в стінах ніші, про призначення яких залишалося лише здогадуватися.

Поліна спробувала уявити, як виглядав цей таємний хід спочатку, коли був споруджений. Пекельно привабливе і водночас лячне місце. Куди він міг вести? І куди її веде Ворон?

Невдовзі прохід роздвоївся. Ворон вибрав праве відгалуження. Воно закінчилося входом у невелику кам'яну залу, виконану все в тому ж стилі похмурої величі. Поліна помітила в одному з мідних тримачів смолоскип. Погляд Ворона теж був спрямований на нього. Маг підійшов ближче і різко викинув руку вперед. Смолоскип запалав. Поля відчувала захоплення, як у дитинстві в цирку після якогось ефектного трюку фокусника.

У світлі смолоскипа зала стала виглядати затишнішою. Не таке це й зловісне місце, як здалося спочатку. Тут можна було б провести чудову вечірку в стилі дарк-фентезі, якщо трохи доопрацювати антураж. Поліна здивувалася, які дивні думки приходять їй у голову — мабуть, дається взнаки пережитий страх. Але тепер можна розслабитися. Здається, це цілком безпечне місце. Вона перевела погляд зі смолоскипа на Ворона. У того в очах, як завжди, світилася таємничість і трохи іронії. Отже, він упевнений, що вдалося відірватися від переслідувача. Але, цікаво, чому він так не хоче потрапляти комусь на очі?

— Вороне, що змусило тебе оселитися в цьому похмурому місці? — Поліна неквапливо підійшла до нього.

— Ти вважаєш Проклятий Замок занадто похмурим? — підняв він брову. — Як на мене, мила місцина.

Хоч би що Ворон сказав звучало інтригуюче. Він здавався Поліні надзвичайно цікавим чоловіком. Його життя — суцільна таємниця.

— Ти якось пов'язаний з магічним родом Сар-тьє-Клар, якому належав замок?

— Хіба ти не чула, що на даний момент не залишилося в живих жодного представника роду?

— Чула. Але що як чутки брешуть? Що як ти останній з них? — Поліна, наслідуючи Ворона, теж підняла брову.

— Давай не будемо псувати нашу дружбу і ворушити минуле, — маг вирішив уникнути відповіді. — Я ж не питаю, звідки ти родом.

І чому Поліні здається, що Ворон не питає лише тому, що й так знає про неї все. Гаразд, якщо просить, Поліна облишить цю тему. Але було у його фразі ще одне слово — «дружба», яке змусило її запитати:

— А ми друзі?

— Звичайно, — Ворон глянув тепло. — Тобі ж потрібен друг?

Так, Полі дуже потрібен друг. Тим більше такий, довіра до якого йшла звідкись зсередини, не усвідомлено.

— Тоді як друг другу скажи мені, чому ти уникаєш людей, — зайшла Поліна з іншого боку.

— Людей? — він посміхнувся. — Ні. Насправді, лише одну людину.

Кого він має на увазі? Кого може побоюватись сильний маг?

— Ви вороги? Він бажає тобі зла?

— Ні. Все набагато складніше.

— Розкажи.

— Колись ти про все дізнаєшся, — туманно пообіцяв Ворон. — Але зараз це не на часі. Ти ж шукала мене, щоб я розпечатав магію?

— Так.

— Давай починати. Це займе багато часу.

— Чому? — здивувалася Поліна, адже запечатування магії пройшло дуже швидко.

— Зараз не та фаза Червоного Нічного Світила. Не так легко розпечатати магію під час спадаючого місяця, — посміхнувся Ворон. Але за мить його голос став серйозним і владним: — Дивись мені в очі, — жорстко наказав він. — Не відводь погляд.

Поліна без вагань підкорилася — поринула у темну невідомість, у чорні вири, де відображалося бунтівне полум'я смолоскипа…

Рональд наздогнав своїх людей біля галявини, що поросла люцерною. Вони тримали Елайзу в полі зору, але не підходили ближче, щоб не видати себе. Дівча полегшило їм завдання, коли прихопило з собою пару самосвітних каменів. У гвардійців Гаргуса було досить добре розвинене чуття, щоб у темряві ночі розгледіти світло каменів навіть через тканину плаща, в кишені якого вони лежали.

Рональд спішився. Віддав поводи одному з гвардійців і наказав чекати тут — на краю люцернового поля. Другому віддав розпорядження продовжити стеження, але триматися на відстані. Сам Рональд вирішив підібратися до Елайзи ближче. Дуже не терпілося на власні очі побачити, що вона збиралася робити в згубному лісі. Чуття підказувало — у неї там призначена таємна зустріч. Яка інша причина могла б змусити людину при здоровому глузді навідатися в таке небезпечне місце?

Він безшумно йшов за нею. Ризику випустити її з поля зору не було жодного — тепер вона тримала самосвітні камені в руці, прокладаючи собі шлях. Вона йшла вздовж струмка, доки не дісталася містка. Якийсь час зволікала, потім зайшла на середину і завмерла, вдивляючись у далечінь. Добре, що їй вистачило розсудливості не переходити на той бік струмка. Звідти їй не повернутися. Принаймні без допомоги сильного мага. Дуже сильного — такого, як Рональд. Усі підступи до Проклятого Замку оповиті невидимими нитками. Зачепиш хоч одну — і тобі кінець. Що саме станеться, Рональд точно не знав — тільки відчував небезпеку, що йшла від них.

Колись давно, коли йому було років дванадцять-тринадцять, він кілька разів ходив сюди, у північний ліс, разом із кузеном. Чисто з цікавості. Напевно, немає в столиці жодного підлітка, хто хоча б раз не навідувався глянути здалеку на Проклятий Замок. Найсміливіші наважувалися кинути камінь на той бік струмка і тікали з усіх ніг, бо варто було потурбувати це прокляте місце, воно відразу наганяло нестерпний жах.