Розділ 4. Ще й магія?

Глорі, помітивши, що Поліна тремтить, дбайливо вкрила її пледом. Після цього примостилася в сусіднє крісло. Зосереджена та напружена.

— У нас мало часу, — почала серйозно, по-дорослому, — вночі треба буде навідатися до пана Ізіаля. Іншого виходу немає.

Щось підказувало Поліні, що в цьому світі не прийнято, щоб юні особи навідувалися до когось у гості ночами. Мала бути якась важлива причина для такого вчинку. Ще б знати, хто такий пан Ізіаль.

— Ти його не пам'ятаєш? — здогадалася Кульбабка.

— Ні. Ані його, ані когось іншого. На цей раз у мене дуже глибокий провал у пам'яті.

Поліні не хотілося обманювати цю чудову дівчинку, але правда може виявитися для Глорі ще більш згубною, ніж брехня. Поки ситуація хоч трохи не проясниться, краще все ж таки дотримуватися версії «провалів у пам'яті».

— Він ювелір… у денний час, — пояснила Кульбабка, — а ночами… — вона довго добирала слова, — …якщо ти зовсім нічого не пам'ятаєш, краще розповісти все по порядку. Ми з тобою сироти, — Глорі не змогла стримати зітхання. — Мама померла давно, а батько два роки тому. Наш рід Дюрей-ла-Пласі завжди вважався шановним і знатним, але, як з'ясувалося після смерті батька, ми геть розорені. Він залишив нам лише борги. Все майно, в тому числі наш родовий замок, закладене нашому троюрідному дядькові. Після смерті батька він і став нашим опікуном.

При згадці про опікуна обличчя Глорі стало кислим.

— Дядечко занадто строгий?

— Занадто скупий. Поки був живий батько, ми жили в нашому родовому замку, з нами займалися найкращі педагоги. Ми вивчали дванадцять дисциплін. Дядечко всіх звільнив і поселив нас тут, в особняку, який колись належав нашій мамі. Поставив доглядати за нами гувернантку, якій платив копійки.

У Поліни проскочила неприємна думка. Мабуть, і на утримання дівчат дядечко виділяв копійки. Чи не тому сестри такі худорляві?

— Цей будинок колись був милим та затишним. Але в ньому зі смерті мами ніхто не жив, і все тут занепало.

Поля вже й не дивувалася, що дядечко-скупердяй не потрудився відремонтувати особняк перед тим, як заселити в нього сестер.

— Але скоро все зміниться. Наш дядько більше не наш опікун, — усмішка торкнулася губ Кульбабки. Здається, Поліна ще не бачила її усміхненою. Як їй личила ця тепла посмішка з ямочками на щоках. — Тепер, після твоїх заручин із паном Тайлером, нашим опікуном вважається він. Пан Тайлер обіцяв, що одразу після вашого весілля, ми знову зможемо переїхати до нашого родового замку. І він найме нам педагогів стільки, скільки ти сама забажаєш.

Яка «нечувана» щедрість. Ось цим він Елайзу і купив? Тому вона і погодилася на шлюб з нелюбом, який старший за неї мало не вдвічі? Про почуття тут і близько не йдеться. Поліна вже мала нагоду переконатися, що цей хвалений щедрий пан Тайлер — сухар сухарем. Шлюб договірний. Раніше й у земному світі подібне практикувалося часто. Для Елайзи такий союз — можливість вирватися зі злиднів і дати сестрі шанс здобути освіту. А чим вигідний шлюб Тайлерові? Імовірно, йому потрібен титул. Більше бідній сироті нема чого йому запропонувати. Мабуть, Тайлер з тих людей, кому не пощастило народитися в аристократичній родині, зате пощастило розбагатіти настільки, що він може придбати собі титул, купивши дружину зі знатного роду.

Картина помалу почала вимальовуватися. І хоч від розмаїття інформації пухла голова, але треба було вивідати ще багато всього.

— Навіщо сьогодні сюди приїжджав Тайлер? І чому він був не один?

У тому, що наречену відвідав наречений, не було, звісно, нічого незвичайного. Але чим дві сироти заслужили візит короля? У Поліни в голові мимоволі сплив його незворушний образ, його погляд, сповнений сталевої непробивності, і несподівана ретельно прихована емоційна реакція, яку встигла вловити Поля.

— Я так злякалася, коли побачила Його Величність, — зізналася Кульбабка. — Не знаю, чому він зробив цей візит. Ми чекали лише твого нареченого. Він мав відвезти тебе до королівського палацу. Скоро там розпочнеться підготовка до вашого весілля.

— А чому весілля має відбутися у королівському палаці?

— Весілля всіх наближених до короля проходять там.

— Отже, Тайлер близький до короля?

— Звичайно. Він його Радник. Пан Тайлер — один із найбільш наближених до короля людей. Він має у королівстві великий вплив. А ще він надзвичайно багатий.

Щодо багатства Поліна вже й так здогадалася.

— А коли має відбутися весільна церемонія?

— Після завершення осіннього весільного сезону в ніч Параду Червоних Світил.

— Це скоро?

— За сімнадцять днів.

Сімнадцять днів. Це буде для Поліни дедлайн. Жирна червона риска, якої не можна переступити, до якої потрібно все встигнути. Цей термін Поля дає собі, щоб у всьому розібратися та зрозуміти, як повернутися. Під вінець із Тайлером має піти його справжня наречена. Він, звичайно, за місцевими мірками наречений завидний — багатий і на високій посаді, але Поліну позбавте цієї честі. У неї вже був один такий перспективний благовірний. Досі оскомина залишилася.

З вулиці пролунав гучний мелодійний звук — схожий на удари дзвона. Поліна мимоволі повернула голову у бік вікна. Напівпрозора завіса не давала роздивитися зовсім нічого.

— Це б'є годинник на міській ратуші, — Глорі здогадалася, що сестра «забула» навіть такі деталі повсякденності. — Дев'ята вечора. Скоро почне темніти. Вирушимо до пана Ізіаля, коли годинник проб'є опівночі.

— То навіщо він нам потрібен, цей Ізіаль?

— Нам треба роздобути обручку. Замість тієї, яку ти… втратила, — Кульбабка подивилася на праву руку Поліни. — Пан Ізіаль може допомогти.

Чуття підказувало, що мова про обручку, яка, мабуть, мала красуватися на пальці Елайзи, але кудись поділася.

— То був подарунок Тайлера?

— Так. Він надягнув її тобі під час обряду заручення. Це традиція. Коли наречена приймає подарунок, вона дає обітницю відтепер бути вірною лише цьому чоловікові. Після обряду обручку вже не можна зняти. Лише наречений може це зробити, якщо вирішить розірвати заручини та відмовитися від нареченої.