Розділ 3. Провали в пам’яті

Непритомність виявилася недовгою і неглибокою. До свідомості, що поверталася, долітали уривки фраз «нареченого» про занадто вразливих зніжених юних осіб, які мають звичку непритомніти від найменшого нервового напруження. Це Поліна юна? Їй уже майже тридцять. Ну-у, хоча, порівняно з «нареченим», якому на вигляд близько тридцяти п'яти, може, і юна. Поліна не заперечувала. А ось щодо «занадто вразливої» — тут вона б посперечалася. Завжди вважала себе досить холоднокровною.

Свою холоднокровність Поля виявила відразу — спробувала розплющити очі. Чомусь була впевнена, що як тільки це зробить, всі звуки зникнуть, всі галюцинації розсіються, весь сумбур з голови вивітриться, і вона побачить свою кімнату зі звичною обстановкою. Але нічого подібного. Перед очима знову опинилася Кульбабка, що обмахувала обличчя Полі хусткою.

«Наречений» маячив десь у районі дверного отвору.

— У мене немає часу на ваші раптові втрати свідомості, Елайзо, — сказав він досить роздратовано. — Я їду. Пришлю за вами карету завтра вранці.

Одразу б так. Поліна ж йому цілком зрозуміло сказала, що поки що їй не до подорожей. Озвучивши своє рішення, «наречений» одразу пішов, і можна було б зітхнути з полегшенням, але на Поліну несподівано накотила тривожна хвиля: все-таки що з нею відбувається? Чому її не покинуть ці дивні видіння? Чому вони здаються такими реалістичними?

Гларієтта (здається, цим ім'ям назвав «наречений» Кульбабку?) знову кинулася до ємності з водою. Але пити Поліна вже не хотіла. Натомість відчувала прямо протилежне бажання.

— Глорі, де тут можна освіжитися?

Дівчинка подивилася з тугою та співчуттям. У неї знову наверталися сльози на очі. Її, мабуть, страшенно лякало, що сестра забула дорогу до вбиральні. Вона підскочила, допомогла встати і відвела до дверей, які були в дальньому кінці кімнати.

— Допомогти? — пропускаючи Полю вперед, запитала Гларієтта.

— Дякую. Я сама.

Ноги слухалися погано, у голові паморочилося — допомога справді не завадила б. Але Поліні важливо було залишитися віч-на-віч із собою. Їй хотілося тиші, невеликого перепочинку, хотілося, щоб події навколо перестали змінювати одна одну наче картинки в калейдоскопі.

Вона зачинила за собою двері і сперлася на них спиною. Повільно обвела ванну кімнату поглядом. Поля хотіла статичної картинки — Поля її отримала. Але побачене не потішило. Тут теж кожен предмет нагадував декорацію до історичного фільму: ванна на золочених вигнутих ніжках, тумба під рукомийник із різьбленого дерева з мідними вставками, вкритими патиною. Очі вихоплювали безліч подробиць: потертість на дверцятах, відсутній гачок на вішалці, тьмяна вишивка, що вицвіла на рушнику. Хіба галюцинації бувають такими детальними? Холоднокровності Поліні вистачило, щоб дати собі негативну відповідь. Тоді що ж це? Десь у підсвідомості вже давно визрів страшний здогад.

Адреналін ринув у кров і надав сил підійти до дзеркала, щоб перевірити шалену гіпотезу.

— Ні-і-і! — страшний шепіт перейшов у стогін. — Ні-і-і!

Із дзеркала на Поліну дивилася зовсім не Поліна. Молоденька дівчина, років вісімнадцяти, бліда, худенька, з переляканими зеленими очима-блюдцями майже точнісінько такими ж, як у Гларієтти.

Поля не розуміла, навіщо стягнула з рук рукавички, навіщо пустила у рукомийнику воду, навіщо почала гарячково хлюпати її на обличчя. Вона що, збиралася змити цей інший образ і відшукати під ним себе?

Вода трохи додала бадьорості, але більше нічого не змінилося. Відображення у дзеркалі залишилося тим самим. Поліна ще раз уважно оглянула себе. Точніше, не себе... Хоча деякі риси нагадали Полі її власні: повні губи і м'яке слухняне каштанове волосся. Якби не блідість і худорлявість, то дівчину, яка дивилася з того боку дзеркала, можна було б навіть назвати гарною.

Елайза — так до неї звертався наречений. Це незбагненно, у це важко повірити, це більше схоже на марення — але, здається, Поля потрапила до її тіла. Як у фентезійних романах. Невже таке буває насправді? Поліна ніколи не допускала думки, що подібне можливо, хоча книги про потраплянок читати любила. Якась частина свідомості, як і раніше, чіплялася за версію з галюцинаціями, але інша радила змиритися, мужньо прийняти неприємну страшну правду: Поліно, ти потрапила… в інше тіло, інше життя, інший світ…

Ні! Ні! Ні! Поверніть Полю додому! Негайно!

Німе благання не допомогло. Вищі сили залишилися глухими до крику душі.

Що ж робити? Головне — не панікувати. Почати битися в істериці — це найдурніше, що можна зробити. Потрібно зібрати більше інформації, тоді й виробити план. Дякувати богу, Поля хоч мову місцеву розуміє, це вже добре. Могло бути гірше. Прийнято вважати, що вихід є завжди. Якщо вже був спосіб потрапити сюди, логічно припустити, що знайдеться і спосіб повернутися назад.

Коли за кілька хвилин Поля вийшла з ванної, то відразу опинилася в дбайливих обіймах Кульбабки. Бідолаха, мабуть, чула стогін і зойки Поліни і не знає, що й думати про сестру. Але Глорі здивувала несподіваним запитанням:

— Лайзі , ти все забула, чи не так? Не лякайся. З тобою таке буває, — вона довела до крісла і дбайливо посадила.

— Зі мною таке буває? — на автоматі перепитала Поліна.

— Так. Це почалося два роки тому після невдалого падіння з коня. Тоді ти сильно вдарилася головою, і в тебе стали траплятися провали в пам'яті. Уявляю, як це жахливо — не пам'ятати себе, — вії Глорі затріпотіли. Яка ж вона щира та зворушлива у своєму співчутті сестрі. — Але ти не повинна турбуватися. Пам'ять завжди повертається до тебе досить швидко, — запевнила вона. — Ти все згадаєш.

Поля гірко посміхнулася — не цього разу.

___________________________________

Мої хороші,
дуже вдячна, що тепло зустріли мою новинку. Щиро дякую за коментарі та вподобайки.
У новій історії так само, як і в попередніх, довіримо ілюстрування нашому талановитому штучному інтелекту (ШІ). Сьогодні він намалював для нас Поліну-Елайзу у ванній кімнаті. Ось такою вона побачила себе у дзеркалі: