Розділ 2. Наречений

До кімнати увійшли двоє чоловіків. Цікаво, що на них знову ж таки були ці вбрання із позаминулого століття. Камзол, бриджі, високі чоботи. В одного з тих, хто увійшов, на шиї висів круглий медальйон — одразу видно, дорога річ. Теж гідна зайняти місце у якомусь музеї.

Поліна не могла зрозуміти, що за жарти грає з нею власна уява. Що за дивні галюцинації народжуються під дією ліків. Чи це не галюцинація? Події розгорталися настільки швидко, що Поліна навіть не мала часу прислухатися до внутрішніх відчуттів і спробувати знайти пояснення дивного стану, в якому вона знаходиться.

Дівчинка зустріла цих несподіваних гостей глибоким реверансом. Але ще до того, як вона розкланялася, Поліна зрозуміла, що обидва чоловіки мають дуже високий статус — впевненість і владність проглядалися в кожному їхньому русі. Правду кажучи, гріх було скаржитися на такі галюцинації — надто вже цікаво. Не можна було назвати прибулих красунчиками, але один з них — той, що з медальйоном — прикував Полінин погляд. Різкі суворі риси обличчя, темне волосся, розумні очі. Стрункий, зібраний, зосереджений. Дивиться на співрозмовника, але думає про щось своє. Поліна спіймала себе на дивному бажанні залізти у його думки.

Однак зараз для цього був явно невдалий час. Кульбабка косилася на Полю — подавала сигнали очима, які знову стали переляканими. Поліна зрозуміла, чим стривожена дівчинка — тим, що Поля не вітає гостей. Якби не сповнений благання погляд Кульбабки, Поліна б на такий подвиг не наважилася. Ноги, як і раніше, відчувалися чужими та неслухняними — було великим питанням, чи встоїть вона на них.

Встояла. Але її рухи навіть із великою натяжкою важко було назвати реверансом. Почувалася чаплею на ходулях. Але гостей мало хвилювала її граціозність. Вона була удостоєна абсолютно байдужого погляду від чоловіка, на якому не було медальйону, і другий теж глянув на неї, як на предмет меблів. Ну і хто з них тут наречений? Хіба не повинні очі нареченого випромінювати ніжність чи хоча б легкий інтерес, коли він дивиться на наречену?

Втім, погляд володаря медальйону все ж таки затримався на Поліні. Вона встигла помітити, як буквально на секунду його зіниці розширилися, а потім знову звузилися. А це вже цікаво. Таке можна пояснити лише сильною емоційною реакцією. Ось наречений і видав себе. Подейкують, що зіниці — єдине, чим не може керувати людина — не дарма ж вважається, що очі ніколи не брешуть. Зате рештою володар медальйону керував філігранно. Обличчя залишалося абсолютно незворушним. Жоден мімічний м'яз не ворухнувся. Поліні подобалися такі чоловіки. Зовні спокійні, беземоційні, зі сталевою витримкою, а всередині вогонь.

— Ваша Величносте… — той, що без медальйону звернувся до того, що з медальйоном.

Величність? Наречений Поліни король?! А галюцинація стає все цікавішою й цікавішою.

— …дозвольте представити вам мою наречену пані Елайзу…

Стоп! Виходить, наречений таки не Величність? Еххх… Ні, другий теж був непоганий. Не старий, не потворний... Одне не зрозуміло — чому король так емоційно відреагував на Поліну, якщо вона не його наречена і більше того, здається, він її взагалі бачить вперше? Чи не вперше?

— …і її сестру пані Гларієтту, — представив «наречений» другу дівчину.

Отже, Кульбабка — Полінина сестричка? Супер! Усередині стало тепло. Поля не мала ні братів, ні сестер. У дитинстві це її не дуже засмучувало — і так вистачало подруг. Але тепер Поліна іноді відчувала гостру потребу в рідній близькій людині, з якою можна поділитися найпотаємнішим, яка буде на твоєму боці, що б не сталося. Шкода, що це лише видіння, навіяні експериментальними ліками.

Кульбабка знову присіла в реверансі. Поліні теж довелося згинати свої ноги. Що ж за мука? Майже не слухаються. Ще й в голові запаморочилося. На щастя, чоловіки вже рушили до виходу. Біля дверей Полінин наречений затримався.

— Виїжджаємо за півгодини, Елайзо, — сухо, ніби розмовляє з неживим предметом, кинув він. І навіть голови у бік Поліни не повернув. — Сподіваюся, ти готова.

Поля, певна річ, уявлення не мала про яку подорож йдеться. Але навряд чи вона готова до неї. Їй би відлежатися кілька годин. А потім кавоньку міцну для бадьорості. "Наречений", що, не бачить, що його "наречену" похитує? У голові паморочилося все сильніше і сильніше.

— Мені потрібно більше часу.

Вибачте, добродію, але їдьте ви самі.

«Наречений» несподівано завмер і обернувся. Ніби не чекав, що можуть бути якісь заперечення.

— Півгодини і ні хвилиною більше, — його брови грізно зійшлися на переніссі. Невдоволений. Дехто тут у нас не вміє контролювати емоції. Брав би приклад з Його Величності. Той теж обернувся, але, о боже, який же він до мурашок незворушний.

Власне, його задумливі сірі очі — це останнє, що вихопила затьмарена свідомість. Чапельні ноги підкосилися, і Поліну поглинула темрява.