Розділ 48. Таємний шанувальник

Крайдан стрімко підійшов, ніби хотів обійняти. Але за метр від Сніжани зупинився. Її першою думкою теж було кинутися йому на шию. Вона й не думала, що, виявляється, так сильно скучила. Вони не бачилися три дні, а ніби минув місяць. Вони розлучалися на все життя, але життя скоротило цей термін до кількох діб.

Ні, вони не стали обійматися, хоч Сніжана була впевнена, що в Крайдана зараз так само, як і в неї, груди палило від радості зустрічі. Вони просто стояли одне навпроти одного і дивилися очі в очі. Вона вже й забула це відчуття сили та впевненості, що йде від Крайдана. Забула, як охоплює хвилювання під його похмурим поглядом.

Вона з тривогою вдивлялася в його обличчя. Шукала сліди страждань. Напевно, печера Коена страшенно змучила його. Але цього сильного чоловіка важко зламати — ніщо у його образі не видавало, що він змучений.

Його погляд ковзнув нижче, завмер на плечі. Вона відчула його гостро — ніби дотик гарячої чоловічої долоні до прохолодної шкіри. Лише тепер Сніжана згадала, що, взагалі-то, стоїть наполовину розстебнута. Швидко привела блузу до ладу і почала поратися з гачками.

Присутність цілителя змусила Сніжану дотриматися етикету та офіційно привітати опікуна.

— Рада вас бачити, Магістре. Думала, що ви повернетеся лише завтра вранці.

— Я теж радий, — не менш офіційно сказав він. — Його Величність змінив рішення і закликав мене повернутися на кілька годин раніше.

Невже це Демір влаштував? Сніжана і не чекала, що він дотримається обіцянки і поговорить з королем, щоб Крайдана відпустили раніше.

— Як вчасно ви з'явилися, Магістре, — вліз в обмін привітаннями Тельмар. — Передоручаю вашу підопічну вам. Вона мене добряче сьогодні вимотала, — не пропустив він можливості буркотливо поскаржитися.

— Дякую вам, що повірили в мою підопічну та посвятили в цілителі.

Дякував Крайдан Тельмару, але дивився тим часом на Сніжану. В очах читалося: як тобі це вдалося? Та Сніжана й сама поки що до кінця не розуміла як. Тельмар визнав у ній колегу? Досі не вірилося. Та й бог із ним, із Тельмаром, з цієї хвилини вона могла сама себе вважати лікарем. Їй, звичайно, ще вчитися й вчитися. Коли повернеться додому, на неї чекає інтернатура. Але ритуал, який провів Тельмар, справив сильне враження. Щось змінив усередині. Зараз Сніжана це виразно відчувала. І дуже гріло душу, що цей важливий момент у її житті розділила людина, яку вона вважала найближчою у цьому світі. Те, що Крайдан став свідком її посвяти в цілителі, робило для Сніжани ритуал ще більш особливим.

Але Тельмар не дав їй часу пережити всю бурю емоцій. Він безцеремонно махнув рукою у бік виходу, недвозначно показуючи, щоб його залишили одного. Сніжана і Крайдан послухалися безмовної команди.

Тельмар залишався в приміщенні ще кілька хвилин. Потім вийшов і пройшовся спішно по всім своїм володінням. Переконався, що в коридорах та холах порожньо, і подався до кабінету.

Замкнувся там спочатку на звичайний замок, потім на магічний. Підійшов до стелажу, зняв із полиці товсту книгу. Ні, не щоб почитати. Книга закривала ланку ланцюга, що стирчала зі стіни. Тельмар потягнув за нього і привів у дію потаємний механізм. Стіл почав рухатися — з'їхав зі свого місця і відкрив доступ до люка. Кришка люка відкинулася автоматично, відкриваючи хід униз.

Тельмар підійшов до лазу і почав спуск по хитких сходах. Там, унизу, його вже зачекалися…

Крайдан провів Сніжану до її покоїв. Вони домовилися зустрітися за вечерею, яку Магістр наказав накрити на балконі малого холу. Місце відносно усамітнене. Їм потрібно було поговорити віч-на-віч. Сніжана збиралася розповісти про Деміра і його підвищений інтерес до Краплі Арата, і про все інше, що сталося за відсутності Крайдана.

Проте вечеря не відбулася. У покої Сніжани навідався лакей і передав записку від Магістра, в якій говорилося, що термінові справи змусили Крайдана відлучитися. "Дам знати, коли звільнюся", — такою обіцянкою закінчувалося послання. Сніжана засмутилася. Цей світ вже навчив її в усьому бачити погане знамення. Подумалося, що термінові справи — це якісь нові неприємності для Крайдана.

Магістр так і не прийшов, зате знайшовся інший охочий розділити зі Сніжаною вечерю — Ларітта. Вона з'явилася з тацею, наповненою фруктами. Вистачило ж совісті.

— Знаю, думаєш про мене недобре, — почала вона, ледь з'явилася на порозі. — Але зауваж, я завжди була з тобою чесна. Говорила прямо, чого хочу. Не брехала. Не вдавала.

Що правда то правда. Прямоти південниці не бракувало.

— Ще раз повторюю. Я не збиралася тебе шантажувати. Просто хотіла показати, що вмію тримати язик за зубами.

Теж, взагалі-то, правда. Принаймні, поки Ларітта нікому не розбалакала, що бачила, як у покої Сніжани навідувався послушник.

— Я не видам тебе, повір, — південниця пройшла всередину, хоч Сніжана її і не запрошувала, і поставила тацю на стіл. — Я розумію, що таке заборонене кохання. Я знаю, що таке зустрічатися з коханим потай.

Прозвучало як особисте зізнання. Ларітта в когось таємно закохана? Навіщо тоді бере участь у фестивалі? Навіщо просила любовне зілля? Чи то вона не для принца?

— Ти помиляєшся щодо мене, — Сніжана пройшла слідом за Ларіттою до столу. — Я не маю ні до кого жодних заборонених почуттів.

— Ти права. Я лізу не в свою справу.

Сніжана кивнула на крісло, запрошуючи південницю присісти. Вирішила все ж таки виявити гостинність. Якесь внутрішнє чуття підказувало, що Ларітта не становить небезпеки. Останнім часом Сніжана зауважила, що в неї сильно загострилася інтуїція. Вже кілька разів їй вдавалося безпомилково прочитати наміри людей. Вона здогадалася про секрет Тельмара, прорахувала плани Деміра. Але зараз інтуїція не посилала тривожних сигналів — південниця не хитрує.

Ларітта, відчувши, що виганяти її не збираються, трохи розслабилася.

— Ти вже готова до завтрашнього відкриття фестивалю? — перейшла до світської теми. — Я вирішила надягнути темно-кремову сукню. У талії вона майже чорна — приховує повноту. А ти в чому будеш?