Розділ 36. Довгоочікувана нагорода

Небосхил засяяв передзахідними фарбами. Вже час було закінчувати працювати, але Арттерик не поспішав іти з кабінету. Звелів покликати цілителя. Не лише для того, щоб вислухати звіт про стан здоров'я сина — був ще один привід для розмови.

— Присядь, — показав Тельмару на стілець, коли той з'явився.

Терпляче дочекався, поки лікар зручно влаштується.

— Ти коли-небудь чув, щоб все-Творець дарував жінці здатність зцілювати? — поцікавився Арттерик задумливо.

— Ні, Ваша Величносте, — Тельмар поправив свої кудлаті пасма, що впали на лоб. Чому ніколи не збирає їх стрічкою? Адже, напевно, сплутане волосся викликає у нього неабиякий дискомфорт.

— Подейкують, що в Лаамарії іноді народжуються обдаровані дівчата, — продовжив Арттерик.

— Так, Ваша Величносте, до мене теж доходила подібна інформація. Але я сумніваюся, що мова про дар цілительства. Скоріше, про ментальний дар жіночого впливу на чоловіка.

— У мене є підстави вважати, що одну з лаамарієк все-Творець все ж відзначив своєю милістю і дарував здатність лікувати. Що ти з цього приводу думаєш?

— Все-Творець мудрий. Але нам, простим смертним, не дано осягнути його мудрість, — ухильно відповів Тельмар.

— Ти вже знаєш, хто представлятиме північну провінцію на фестивалі?

— Так, Ваша Величносте. Я чув, що це Анабель із Лаамарії.

— Бачу, чутки при дворі поширюються швидко, — посміхнувся Арттерик. — Коли я говорив про обдаровану лаамарійку — мав на увазі саме її. З завтрашнього дня займатимешся з нею. Промацаєш — спробуєш розвинути її дар. І вияви всю свою старанність. Якщо у діви почне щось виходити — щедро нагороджу тебе.

— Чи можу я розраховувати на ту винагороду, про яку давно прошу вас, Ваша Величносте?

Арттерик похмурнів. Тельмар не знав відмови у грошах. І не лише в них. У розпорядження цілителя було віддане ціле крило палацу. Будь-яке інше його прохання чи забаганка теж беззастережно виконувалося, крім одного — Тельмар хотів знайти дружину. Але яка жінка добровільно погодиться стати дружиною неохайного горбуна, який прославився при дворі як людина з великими дивацтвами? Такий шлюб міг відбутися лише за наказом короля. Арттерик розумів бажання Тельмара обзавестися сім'єю та спадкоємцями, але в нього не лежала душа прирікати на нещасливе життя обраницю цілителя.

— Я подумаю, — єдине, що міг пообіцяти Арттерик.

— Дякую вам, Ваша Величносте, — Тельмар залишився задоволений уже тим, що не отримав різкої відмови на своє прохання, як це було зазвичай. — Я докладу максимум зусиль, щоб виконати наказ.

Арттерик кивнув, показуючи, що відпускає цілителя. Той незграбно зліз зі стільця, вклонився і вийшов.

Король дивився йому вслід і думав, чому так зачепився за цю ідею з північницею та її даром. Примарна надія, що оселилася в серці, не танула — навпаки міцніла. Напевно, вперше за довгі роки...

Нещастя обрушилося на королівську родину, коли Арттерику виповнилося сорок. Та весна була досить прохолодною, але один із днів видався напрочуд теплим. Дружина вирішила прогулятися в королівському саду з Твінсеном, якому на той час було сім. Арттерик приєднався до них. Захотілося відпочити від справ — провести кілька годин із сім'єю. Тепер він уже не пам'ятав, кому саме спала на думку ідея влаштувати пікнік прямо на молодій весняній траві в тіні квітучих яблунь.

Прислуга розстелила покривало і винесла кошики з усілякою їжею. Арттерик відіслав усіх — сам хотів піклуватися про Зімфею. Вони насолоджувалися соковитими сендвічами з беконом та зеленню, Твінсен — шоколадною пастилою. Вони були надто розморені лагідним весняним сонцем, надто розслаблені, надто захоплені неквапливою бесідою, щоб помітити небезпеку. А вона вже наближалася, беззвучно ковзаючи чорним черевом по траві. Вона вже намітила жертву.

Боковим зором Арттерик помітив чорну стрічку, що звивається в траві. Кобра Ллахонсе — найотруйніша, найпідступніша, найнебезпечніша. Він впізнав її по білих плямах на капюшоні. Вона атакує на відстані — просто випльовує отруту на свою жертву. Арттерик діяв стрімко. Схопив ніж і відтяв їй голову. Сподівався, що встигне захистити дружину та сина, але було пізно — змія встигла випустити отруту.

Зімфея відразу зомліла. І Твінсен теж був непритомний. Кобра цілилася в дружину, але трохи отрути потрапило і на сина. Через кілька годин королівському лікарю вдалося привести обох до тями, але його вердикт прозвучав нещадно. Протиотрути не існує. Жертви чорної кобри приречені.

Арттерику це було відомо і без слів цілителя. Про смертоносність чорної кобри знає кожна людина в королівстві. Він був убитий горем. Він не знав, кого звинувачувати у тому, що сталося. Себе? Чому не помітив небезпеку заздалегідь? Чи ще когось? Арттерику було незрозуміло, як кобра Ллахонсе могла опинитися у королівському саду. Ці змії водяться лише в одному місці — у гірському районі північної провінції. Невже одній із них вдалося пробратися до столиці? Або це справа рук зрадника? Змію могли привезти з Півночі та спеціально підкинути до королівського саду. Довести це не вдалося, але все одно всі слуги, хто мав хоч найменше відношення до Півночі, були звільнені. Арттерик видав наказ більше не брати на роботу вихідців із півночі.

Єдиною втіхою в ті скорботні дні став для Арттерика Тельмар. Отрута кобри Ллахонсе діє підступно — повільно, але невідворотно, проте цілитель обіцяв, що зможе якийсь час стримувати згубну дію трунку. Він запевнив, що має унікальну цілющу магію, яка відсуне невідворотне, і приступив до лікування.

Зімфея, хоч і не помітила сам момент нападу кобри, швидко здогадалася, що з нею сталося, але малюк Твінсен — ні. Батьки вирішили не розповідати йому про сумну подію. З лікаря також взяли клятву зберігати мовчання.

Тельмару вдалося неможливе — п'ять років він стримував хворобу Зімфеї, хоча зазвичай отрута вбиває за кілька місяців. Але все ж таки настав день, коли отрута зробила свою чорну справу. На щастя, на Твінсена потрапило менше небезпечної рідини, тому донедавна цілителю вдавалося робити так, щоб принц не відчував нездужання. Проте останнім часом Арттерик став дедалі частіше помічати, що син швидко втомлюється. І гіркі думи все частіше й частіше гнітили короля.