Розділ 22. Термінова депеша короля

Сніжана півночі обмірковувала слова Крайдана. Чи може вона справді виявитися родичкою Оліфії з роду Магвайр-л'Арата, яка втекла від гніву короля до земного світу? Події відбувалися півстоліття тому, отже зараз Оліфії близько сімдесяти. Бабуся по маминій лінії? Сніжана не знала її. Зовсім. Мама мало розповідала про своє дитинство. Сніжана ніколи і не наполягала, щоб мама ділилася спогадами — вважала, що вона була сиротою і їй важко подумки повертатися в минуле.

Але якщо Оліфія бабуся Сніжани, то де вона тепер? Що сталося з нею? Чому мама росла сама? Поки що картинка у Сніжани не складалася. Окремі шматочки пазла не дуже стикувалися між собою. Не вірилося, що вона може мати якесь відношення до тутешнього стародавнього роду. Які докази навів Крайдан — зухвала, безстрашна, непередбачувана? Та хіба мало є дівчат із такими якостями? А щодо ментального дару він помилився. Якимось незбагненним чином Сніжані справді вдалося відчути стан Магістра, побачити його біль, здогадатися, що сталося. Але це могло бути випадковістю. До цього подібного чуття Сніжана не мала. Взяти хоча б цю історію з Дімою та Анжелою. Вона сама їх колись познайомила. Вони встигли закрутити за її спиною роман, а вона нічого не відчула, доки не побачила їх разом на власні очі. Вони обоє брехали їй. Навіщо? Тепер це уже не має значення. Боляче, але настав час забути...

Сніжана піднялася на світанку. Хотіла встигнути привести себе до ладу, перш ніж прокинеться Крайдан. Дістала з шафи щільну спідницю теплого кремового кольору та світло-бежеву блузу з матеріалу схожого на шовк. Це вбрання Магістр назвав повсякденним. Речі справді виглядали практичними та зручними. З ними й вирушила до вбиральні переодягнутися.

Розчесала перед дзеркалом волосся гребнем, який знайшла вчора серед речей, подарованих Крайданом. Там же, у саквояжі, лежало кілька вузьких стрічок. Сніжана вже встигла помітити, що молоді дівчата не носили тут високих зачісок — залишали волосся розпущеним, тільки скріплювали його, пов'язавши голову тасьмою. Вона зробила щось схоже. Вийшло цілком непогано.

Вже збиралася вийти з вбиральні, коли почула голоси — хтось увійшов до кімнати і розмовляв з Крайданом. Прислухалася. Старий знайомий, магістр Демір — ось хто виявився раннім гостем.

— І чому я не здивований, що застав тебе в її кімнаті? Кажеш, не діва для втіх? — слова сочилися сарказмом. — Вирішив обзавестися утриманкою, так би і сказав. Я не став би на неї посягати. Можу зрозуміти — діва диявольськи вродлива. Але моя тобі порада — тримай її на відстані, хай знає своє місце. Північна краса — отрута. У великих дозах убиває. А з цією північницею взагалі щось не так. Чутки не брешуть — серед них трапляються обдаровані. Я, як і раніше, вважаю, що вчора вона могла наслати на мене пристріт.

— Ти просто подавився виноградом, — холодно відповів йому Крайдан і відразу змінив тему: — Навіщо завітав?

— Ти вже отримав термінову депешу короля?

— Ні.

— Він знову переніс засідання Великої Ради. На завтра.

У Сніжани всередині похололо. Засідання, про яке говорить Демір, мало відбутися через п'ять днів. П'ять днів — такий короткий термін, але в неї все ж таки жевріла надія, що за цей час можна щось придумати. Але якщо засідання призначено на завтра, то вже завтра Магістр зустрінеться з королем і зізнається у зникненні артефакту. Візьме на себе провину своєї дружини, і отримає покарання, на яке не заслуговує. А Сніжана залишиться зовсім одна у цьому чужому світі.

— Я за годину виїжджаю до столиці, — продовжив Демір. — Хотів запропонувати спільну подорож.

— Їдь сам, — відмовився Крайдан. — У мене ще є деякі справи.

Сніжана дочекалася, поки Демір вийде з кімнати, і лише після цього вийшла на очі Магістрові.

Розпач давив загрудинним болем. Але Сніжана намагалася нічим не видати своєї туги. Крайдан, напевно, і без неї у відчаї. Але він все одно відчув її стан. Підійшов. Легко торкнувшись щоки, поправив локон:

— Сьогодні ти особливо гарна, Сніжано, — дав зігрітися під теплим поглядом кілька секунд. Потім став зібраним серйозним та рішучим. — Ти все чула? У мене залишилася лише доба.

Вона кивнула головою.

— Після сніданку мені треба їхати до столиці. Одній тобі тут залишатися небезпечно — миттю потрапиш у халепу. Поїдеш зі мною. Познайомлю тебе з королівським цілителем. Я його добре знаю. Може, він погодиться взяти тебе під свою опіку, якщо зумієш довести йому, що зможеш бути чимось корисна. Дорогою обговоримо деталі.

Демір вийшов у коридор і помітив руде дівчисько, яке стукало в кімнату Крайдана. Він знав, хто це — чотирнадцятирічна донька хазяйки таверни. Вона нерішуче переступала з ноги на ногу. Відповіддю їй була тиша.

— Що тобі треба від Магістра? — поцікавився Демір.

— Принесла кореспонденцію для Магістра Крайдана. Я вже втретє за ранок піднімаюся до нього, але ніяк не можу застати. А тут термінова депеша від Його Величності, — стурбовано кивнула вона на тацю з листами. — Магістре Деміре, ви не знаєте, де він?

У сусідній кімнаті — розважався всю ніч із північницею. І, вочевидь, ночі забракло — ще й весь ранок. Дівчинці ці подробиці, певна річ, розповідати не став. Лише кивнув:

— Знаю. Можу йому передати.

Та зраділа і простягнула йому два конверти.

— Дякую вам, Магістре Деміре.

Вклонившись, вона поспішила у своїх справах, задоволена, що її проблему взявся вирішувати хтось інший.

Демір з цікавістю глянув на листи. Один із них — точно такий самий, як він сам отримав рано вранці — термінова депеша короля. Його Величність наказує всім членам Великої Ради прибути завтра до королівського палацу на засідання. А ось другий лист — дуже цікаво — теж терміновий, від Матінки-настоятельки закритого жіночого ордену. Деміру завжди здавалося, що в місцях, подібних до обителі ордену, життя тече одноманітно і неквапливо. Що такого термінового вирішила повідомити настоятелька Крайдану?