Серафіна Частина 13

Ці очі...

Чому...Чому щоразу, заглядаючи в них, я втрачаю силу волі та безпорадно піддаюся їм...

У них - весняне дихання зелених трав, що вибухають під теплими променями сонця. Водночас у них - бразильські хащі, в яких ховається щось таємниче й темне.

І все...Хоч як би я намагалася чинити опір, але коли його погляд торкався моєї душі - тривога минала. Серце сповільнювало свій шалений стукіт, всі думки розсіювалися, в час завмирав. 

Раптом перед очима спалахнула кривава картина - давно забутий спогад з мого дитинства. Хтось падає на землю від гострого леза рідної мені людини. 

Тієї ж миті я випустила ніж з рук, обхопивши руками коліна. Чоловік переді мною більше не лякав мене. Тепер я боялася жахіття, про яке мусила мовчати. 

— Серафіно, - свіжим прохолодним вітерцем долетіло до мене моє ім'я. 

Я підняла погляд. Неочікувана посмішка на його обличчі була ледь помітною, але дуже щирою. Вона здавалася такою безневинною на тлі великого шраму на його шоці. 

— Я хочу дещо тобі показати. Будь ласка, довірся мені. Я не завдам тобі більше школи, ніж уже завдав, - сказав він, простягнувши руку вперед. 

Не маючи більше сил боротися з тінями в кожному кутку, я простягнула руку у відповідь самому Владиці. Нехай веде мене крізь цей таємничий і темний шлях. Я готова йти за ним. 

Ми стояли перед єдиним виходом із цього місця, ключ від якого був лише в чоловіка в масці. Він більше не одягав масок, проте я не знала, як його називати. Однією рукою він міцно тримав мене за руку, а іншою вставляв ключ в замок. Невже він справді дозволить мені так просто вийти звідси? Без ланцюгів на руках, без пов'язки на очах або кляпу в роті. Опустивши погляд на наші переплетені пальці, я зрозуміла: його рука і є ланцюгом - значно міцнішим за будь-який метал. 

Перед тим як відчинити двері, він розвернувся до мене. 

— Озирнись назад на хвилинку, - тихо промовив він. 

Повільно обернувшись, я подивилася в темні кутки. 

— Запам'ятай їх такими. Вони сумуватимуть, - нахилившись, прошепотів він мені на вухо із-за плеча. 

— Сумуватимуть? - ледь чутно перепитала я. 

— Так, мила. Адже, коли ми повернемося — їх тут уже не буде, - відповів він. 

Нарешті він ніжно потягнув мене за руку, впускаючи перші промені світла, що стрілою пробилися в морок. Сяйво відбилося в моїх очах, а коли двері відчинилися повністю - воно зовсім засліпило мене. 

Не усвідомлюючи власного занепокоєння, я миттєво обернулася назад після короткого звуку клацання замка. 

— Що? Вже почала сумувати за ними? Чи вже збираєшся тікати? - із спокійною легкою посмішкою запитав чоловік в масці. — Адже я не тримаю тебе за руку. Це був твій шанс втекти, люба. Ти його втратила, - його посмішка поширшала, а всередині мене прокинувся вогник, пульсуючий по венах. — Ходімо, - знову взявши мене за руку, сказав він та повів за собою. 

Наступної миті ми вже стояли перед під'їздом багатоповерхівки. Будівля здавалася такою ж безневинною, як яскраві квіти на її балконах та щирий сміх дітей, що лунав із середини квартир. Однак десь там, в глибині її стін, затаїлись самотні забуті тіні, народжені із байдужості та холоднокровності. 

— Серафіно, - його голос відірвав мене від думок. 

Обернувшись, я побачила його на мотоциклі із шоломом на голові, а в руках ще один голос, який він простягнув мені. Не довго думаючи, я підійшла до чоловіка та взяла шолом. Він чекав, поки я сяду на мотоцикл, потім глухим звуком крізь шолом сказав: 

— Рахуй до сорока. За тим дуже міцно обійми мене, тому що швидкість буде високою. Будь уважна, адже я не знатиму, якщо ти випадково випадеш із мотоцикла. Зрозуміла? 

Кивнувши у відповідь, я одразу обхопила його талію та непорушно притиснулась до його спини. 

— Тобі страшно? - повернувши ключ запалювання, запитав він. 

— Ні, - голосно відповіла я із-за гудіння мотора мотоцикла. 

— Тебе раніше хлопці катали на мотоциклах? 

— Ні, - все ще, як убита, тримаючись за нього, відповіла я. 

— Чому? Ти любила хлопців на машинах? 

— Вони просто були мене не варті, - почавши  почуватись краще та вільніше, я автоматично відповіла жартом. 

"Розділ не закінчений"