Джуліан Частина 12 (2)

Ще вчора я прокрадався сюди через ворота у масці під зливою. Забавне відчуття відбилося в моїй усмішці. 

Тоді я особливо не приглядався до екстер'єру. Це був пристойний двоповерховий маєток із виразною архітектурою та високими вікнами. Особливого шарму садибі додавали вічнозелені туї, які рівними колонами вишикувалися по периметру, наче вартові, що охороняли его Вейнів. 

— Нічого собі будиночок, як для звичайного власника ресторану, - мовив Себастіан коли ми заїхали на територію. Дворецький зачинив за нами ворота. 

— Не за рахунок ресторану вони збудували такі хороми, Себ, - відповів я, виходячи з "Порше". 

— Ти вже все розвідав? 

— Тобі краще не знати. 

Себастіан натиснув на дверний дзвінок. По той бік почувся ритмічний тупіт квапливих рухів. За мить двері відкрилися і перед нами постала постать заплаканої Аліси Вейн. Побачивши мене, її очі миттєво засвітилися. 

— О, Джуліане! Що з твоїм обличчям? - вражено, прикриваючи рот, запитала вона. 

— Не зважайте, - холодно відказав я. 

Вона розридалася та кинулася на мене, обхопивши мене своїми короткими пухлими руками. Я закляк на місці від потрясіння та дискомфорту. Себастіан лише спостерігав та давив либу. 

— Як добре, що ти прийшов! Таке горе! Таке горе! Нашу дівчинку викрали! - заволала вона, плачучи мені в груди. 

— Так, я знаю. 

О, Свята Діво Маріє, я тільки переодягнувся. 

— Це Джуліан? - почувся знайомий тонкий голосок із середини. 

— Твоя мати тут. Проходьте, - нарешті відірвавшись від мене, сказала Аліса та пішла назад у надра свого будинку. 

— Яка любляча в тебе теща, - посміхаючись, мовив Себастіан. 

— Я тебе зараз асфальтом накормлю, - відповів я із незадоволеним виразом обличчя, дратуючись від його самовдосконалення. 

— Все. Мовчу. Прошу, після вас. 

Перш ніж переступити поріг дому, я на мить затримався, кинувши погляд на дверну ручку, яку стискала її тремтяча рука того вечора. На моєму обличчі з'явилася легка посмішка від однієї лиш думки про Серафіну. Забажалося чимдуж побачити її. 

Усі були у вітальні: Джозеф стояв коло вікна спиною до кімнати, заклавши руки за спину й пильно виглядаючи назовні, Аліса присіла на диван поруч із моєю матір'ю, а вона... 

Її очі горіли від сліз, ніби вона всю ніч проплакала. Здавалося, в тих очах не залишилося нічого живого - лише уламки, що різали її зсередини. Останнього разу разу я бачив її такою після смерті батька. Тепер вона плакала через дівчину, яку навіть наживо не бачила. Адже через мене вона точно так не плакала б. Схоже, вона непокоїлася за Серафіну більше, ніж її власні мати й батько, в якої вмить заблищали очі, щойно вона вгледіла мене - гаманець із грошима, який таки повернувся. 

Нарешті вона підвела погляд на мене. Сльози покотилися її тендітними щоками. На її обличчі вмить проступив жах. " Через шрам на пів мого обличчя", - одразу припустив я. 

— Джуліане..., - ледь чутно прохрипіла вона, ковтаючи власні сльози. 

Джозеф обернувся. Він випромінював мертвий спокій, ніби нічого особливого не сталося. Ці двоє весь цей час явно були впевнені, що прийде Блеквуд і вирішить усі їхні проблеми. 

Моя мати зірвалася з місця й підбігла до мене. 

— Де ти був? Що з твоїм обличчям? Чому ти не відповідав на мої дзвінки? Чорт би тебе взяв! - кричала вона, б'ючи мене кулаками в груди. 

— Відвезти тебе додому? - запитав я, обійнявши її та проігнорувавши всі її питання. 

— Ні! - відштовхнувшись від мене, мовила вона із шаленим поглядом. — Серафіну викрали! Ми маємо її знайти! 

— Джуліане, чаю? Або вам, містере? - запитала Аліса. 

— Дуже люб'язно з вашого боку, але мушу відмовитися, - відповів Себ. 

— Послухайте, всі. Мені відомо про ситуацію. Я запевняю вас: Серафіна повернеться додому ціла та неушкоджена, а її кривдники пошкоджують про одну лиш думку завдати їй болю, - сухо сказав я. 

— Які чудові слова, - сказала Аліса. 

— Я не сумнівався в тобі, - підійшов до мене та поклавши руку мені на плече, мовив Джозеф. 

— Який жах. Хто міг вчинити таке з нашою дівчинкою? - з розпачем додала Аліса. 

— Хто завгодно, зважаючи на наш статус. До того ж, якщо хтось дізнався, що Вейни збираються породичатися з Блеквудами, я, чесно кажучи, не здивований. 

Ми із Себастіаном одразу переглянулися між собою, слухаючи нісенітниці Вейна. 

— Джуліан обов'язково знайде її! - виголосила моя мати. Вона подивилася на мене по-дитячому, ніби втратила улюблену іграшку й благала повернути її. 

— Я знайду її. Можете й надалі займатися своїми справами. Довірте її життя та душу мені. 

— Так, авжеж, ми довіряємо її тобі! Правда ж, Джозефе? - підбадьорено відповіла Аліса. 

— Так, - коротко кинув Джозеф. 

— Який чудовий у тебе син, Елеонор. З них вийде ідеальне подружжя, - підійшовши до моєї матері, показала Аліса. 

Ці люди навіть гадки не мали, що перед ними стоїть сам сатана. Довіривши Серафіну мені, вони вже ніколи не отримають її назад. 

— Мамо, нехай Себастіан відвезе тебе додому, бо в мене справи. Ти відпочинеш, ми пізніше поговоримо і все буде добре. Домовилися? 

— Так, - простягуючи мені долоню, відповіла вона. 

— Себе, - я обернувся до свого друга. 

— Звичайно, - відповів він. Він знав, що я збирався назад до Серафіни. Я міг на нього розраховувати. 

— До зустрічі, - проказала моя мати, обіймаючи Вейнів на прощання. 

— Джуліане, - сказав Джон, тиснучи мені руку. 

— Джозеф, Алісо, - відповів я. 

Покинувши поріг Вейнів,  я попрощався з матір'ю та сів на свій мотоцикл, який уже чекав на мене біля маєтку. Моя наступна схибленість. "Дукаті Панігале Ве-чотири Суперледжера". Цей бак коштував як непогана квартира в центрі, а його кузов із матового вуглецевого волокна та криваво-червоні акценти ідеально пасували до моєї "Феррарі", що сумувала в гаражі. Я любив "Феррарі" за статус, але справжній приплив адреналіну отримував саме тут, коли під тобою реве табун у двісті тридцять кінських сил, а від асфальту тебе відділяє лише тонка смужка гуми.