Джуліан Частина 12 (1)

Знавши футболку на ходу, я кинув її на заднє сидіння біля попрасованого ділового костюму чорного пасата, який чекав на мене біля під'їзду. Все тіло ніби горіло полум'ям.

Водій, не відводячи уваги від свого телефону, очікував, очікував поки я сяду всередину там дам команду. Однак, я все ще був думками там. З нею. Мою свідомість заполонив туман, в здоровий розум, здавалося, піддався божевіллю. Її божевіллю. Спершись ліктями на машину та заховавши голову, я намагався зосередитися на реальності, як би це не було важко. 

Я підняв голову, обвівши руки за шию. Небо було таким кришталево чистим, ніби щойно відполіроване. Не очікував я, що ця молода дівчина виявиться загадкою, яку мені захочеться розгадати так сильно. Загадка, яка посилилася в моїх думках за максимально короткий проміжок часу, і яку просто не хотілося відпускати. Вона не була з тих, кого зустрічаєш сотнями на день. І справа зовсім не в її статусі та грошах. Мені здавалося, що ця людина зовсім з іншого світу, всередині якої сидиділо щось чудне, що просилося на волю та прагнуло бути почутим. 

Нарешті, я випустив повітря з легень та налаштував себе на роботу. 

— Ще раз, від кого ти? - запитав я, сівши в автомобіль. 

— Від Олександра Блеквуд, сер, - відповів чоловік. 

— А хто це? 

— Ваш дядько, сер. 

— Я думав хтось важливий. Що цей чортяка хоче від мене з самого ранку? - пробурмотів я, провівши рукою по лиці від знесилля. 

Олександр Блеквуд - брат мого батька. Бізнес, яким я керую, вони разом відбудовували з нуля. Проте, в результаті все залишилося мені - сину Ітана Блеквуд, який жодних зусиль не приклав для розвитку їх справи, на відміну від брата, який вставав разом з ним з колін. Однак, не все так, як могло здатися на перший погляд. Здається, саме сьогодні я поставлю крапку в цій історії. 

— Ваш дядько очікує на вас всередині, - нарешті промовив водій, зупинивши автомобіль біля спортивного клубу "Титан". 

Я покинув машину, видихнувши з полегшенням. Задушлива солодкість адеколону старого на весь салон ледь не змусила мою душу покинути тіло. 

Направившись до входу, я згорнув футболку та жбурнув її до сміттєвого баку. Цю атомну бомбу вже нічим не випрати. 

Зал зустрів мене звичним гулом енергії: монотонний гуркіт бігових доріжок переплітався з важкими басами, що лунали зі стельових колонок. Парке, вологе повітря здавалося густим від людського зусилля. Як тільки двері захлопнулися за мною, відлунням відбившись по всьому залу, пісні чола піднялись поглядами на мене. 

— Продовжуємо, шановні, - пролунав глухий тембр Олександра зі сторони залу. — Особливо ти, Кузнечик, щоб бути таким же красенем, як цей бос. - промовив він до найдрібнішого серед всього збору, прямуючи до мене із двома горилами по боках. — Ой лишенько, що сталося з цим красивим обличчям? 

—  Якщо будеш пхати ніс не в свої справи - таке буде і з твоїм обличчям. У боса багато справ на сьогодні, тому до викладуй і я пішов, - різко сказав я. 

— Які там у тебе справи, чоловіче? Так прокрутивши наш бізнес, тобі і робити нічого залишилось. Хіба що дівчина? - із хитрою усмішкою проказав Олександр. — Ти ж не зайшов сюди, щоб продемонструвати свої міцні м'язи цим лобам? Тому, припускаю, що якась закрутила твою голову, що ти і влягнутися забув. 

Згадка про Серафіну в ту ж секунду вдарила блискавкою крізь мій розум. Іскра, яка спалахнула в мені, била адреналіном, який я ледве стримував аби не відбити по його обличчі. Матінко рідна, до чого все це? Лише крихітна згадка про неї, слова, які навіть не стосуіалися її, робили з мене звіра за лічені секунди. 

— Аж ніяк, шановший. Відповідь заключається у ваших вульгарних парфумах, які туманом покрили весь салон автомобіля, в якому мене везли. Я ледь не згнив зсередини. На що, ти дуже чекаєш, правда? 

Олександр посміхнувся у відповідь, так спокійно, що з'явилося дике бажання натягнути ту посмішку на його задницю. 

— Характером не в батька пішов. Ітан був стриманішим зі словами, - проказав Олександр. 

— Та батько і не помічав багатьох речей. Особливо дорогих йому людей, які вставляли ножі в спину, - невимушено відповів я, не перестаючи посміхатися. 

— Ти правий. Перейдімо до справи. Пройдімо до барної стійки. Оригінально, правда? Поєднати несумісні речі в одному приміщенні, - хвалючи власне его, проказав він, йдучи попереду. 

— У тебе тут люди качаються чи спиваються? Чи ти зробив так для власних потреб, щоб милуватися пітними чоловічими тілами, попиваючи коньяк? Адже, жінки в свої 50 так і не маєш. Варто замислитися над уподобаннями дядька. Заради власної безпеки. 

— І почуттям гумору ти теж не в батька, - додав Олександр розглядаючи свій оксамитовий напій в склянці. 

Юний хлопчина за прилавком протягнув мені стакан, але я відмовився. 

— Чого ти? - запитав Олександр, вже запихаючись рідиною. 

— Пий свою отруту сам. Я ще занадто молодий, щоб помирати, особливо на твоїх очах. Чого ти хочеш? Я поспішаю, - мій тон почав звучати роздратовано. 

— Я хочу свою частку від бізнесу, - враз виклав Олександр, в його обличчя стало дивним чином серйознішим. 

Нарешті. Ось тут ти і покладеш свою голову, Олександре. 

— Твою частку? - на моєму обличчі з'явилася задоволена усмішка. 

— Я був з Ітаном з самого початку, коли тебе навіть у планах не було. 

— Ось як ми заговорили. Як же я довго чекав на цей момент, Олександре, ти навіть уявити собі не можеш. 

— Про що ти базікаєш? Я був єдиним на його стороні, коли від нього відвернулися. Однак, він переписав справу нашого життя на шмаркача, який міг прогуляти все, що ми створили з нічого, за одну ніч. 

— Але ж не прогуляв, Олександре. Ти не задоволений своєю частиною із заповіту брата? Дивись, ти маєш власний гей спортзал. Що тобі ще для щастя потрібно, ти старий хрущ? 

— Я міг би мати більше. Я міг би мати всю імперію, - мене тішило дивитися на його червону наглу пику, якій було все мало грошей брата.