Джуліан Частина 6

Масивні мехагонієві двері маєтку розчинилися перед нами із Себастіаном. 

Покидаючи будівлю, я задоволено поклав руку Себу на плече. Прохолодне повітря, різке й кришталево чисте хлинуло нам на зустріч, миттєво змиваючи відчуття фальшивого блиску, що панував на зустрічі. 

— А зустріч виявилася цікавою, нічого не скажеш, - зауважив я. 

— Ти бачив, як відчайдушно він намагався втиснутися в тусовку вершків суспільства зі своїм мізерним стартапом? У хлопця мізки геть відсохли, якщо чесно. З таким гнилим підходом до справи успіху йому не бачити як власних вух. 

Ми з Медом сиділи в салоні мого червоного "Феррарі", що сліпуче мерехтів на сонці. 

— Я свого часу пройшов те саме, тож мені його навіть трохи шкода, - кинув Себастіан, зосереджено гортаючи робочі графіки на планшеті. 

— Облиш. Ти принаймні не скиглив про важку долю, попутно фліртуючи з кожною дівчиною в залі та купуючи їм віскі на гроші, які мали б фінансувати твій бізнес, - відповів я, заводячи двигун. 

— Людина просто почала святкувати успіх раніше часу. Що тобі до того? - додав Себ. 

— Це жалюгідне видовище. 

Спорткар не просто завівся - це звір ожив. Двигун вибухнув важким, владним ревінням, який вібрував крізь сидіння, наповнюючи мої легені чистим адреналіном. Мабуть, це була єдина "красуня" в моєму житті, примхи якої я виконував без лишніх слів. 

— Моя дівчинка, - тихо проказав я, проводячи пальцем по прохолодній, текстурній шкірі керма. 

Суперкар випромінював ту саму шалену, агресивну енергію, що палала в мені. 

— Вона готова. Який маршрут? - я повернув голову до Себастіана. Той навіть не поворухнувся, виокремлюючи останні рядки зі свого списку. 

— Що ж, ми маємо п'ять годин до урочистої вечері, де на тебе чекатиме твоя майбутня наречена та її поважна родина, - нарешті прозвався Себастіан. 

Він поглянув на мене з неприхованою втіхою, чудово розуміючи, яку міну я скручу у відповідь. 

— Яка ще вечеря? Яка наречена? Які батьки? - мої брови злетіли вгору від обурення. 

— Звичайна вечеря. Прекрасна наречена. Все для тебе, друже, - Себастіан задоволено зашкірився. Його погляд заграв такою пустотливістю, що я одразу відчув наближення мігрені. — Твоя матінка особисто набрала мене, щоб передати тобі цей палкий привіт в нагадати про сімейні цінності. 

— Ми ж тільки вранці обговорювали моє особисте життя, а тепер вона двознить тобі, щоб оголосити про заручини на сьогоднішній вечір? 

— Просто вечеря, Джуліане. Вона подумала, що з моїх уст ця новина приголомшить тебе не так сильно. Пригальмуй он там, - сказав Себастіан, показавши у бік невеликого квіткового бутику, затиснутого між двома будівлями з білого каменю. 

Я клацнув поворотниками і скинув швидкість. 

— Отже, це одна з тих ситуацій, так? Коли доводиться просити батьків друга відпустити його погуляти, бо знаєш: якщо запитаєш сам, відповідь буде категоричним "ні". Тільки в даній ситуації моя мама просить мого друга запросити мене на вечерю з майбутньою нареченою, яку вона сама і знайшла.  Збіц системи. 

— Здається, що так, - кинув Себастіан, відстібуючи ремінь безпеки, і вийшовши з машини. 

Я відкинув голову на шкіряний підголівник, заплющивши очі на коротку мить тиші. Аж раптом забринів телефон. 

Мати: "Ти ж прийдеш на сьогоднішню вечерю?😉"

Я вставився в екран, міцно стиснувши щелепи. Серйозно? Ще й цей смайлик? 

У цей момент Себастіан сів назад у "Феррарі", тримаючи в руках оберемок ромашок, обгорнутого жовтим папером з кумедним бантиком. 

— Ти тільки подивився на це, - різко сказав я, тицяючи йому в обличчя телефон. 

— Ну, у неї принаймні є почуття гумору, Джуліане. Мусиш це визнати. 

— Вона просто майстерно вміє діяти на нерви, - зауважив я. - До речі, ромашки навіщо? 

Тримаючи цей безглуздий букет ромашок, Себ став схожим на панночку, яку я вирішив в гуляти на вихідних. На моїх губах з'явилася глузлива усмішка. 

— Нам у лікарню на Грін-стріт, - сказав Себастіан, поправляючи жовту обгортку з вищою делікатність. 

— Що перепрошую? 

— Ти запитав який маршрут. Лікарня на Грін-стріт, дорогий, - промовив він, солодко кліпаючи віями, ніби прочитавши мої думки та підігруючи. Мені одразу захотілося виставити його з машини прямо на ходу. 

— Дуже сподіваюся, що ти не збираєшся показати мені тест із двома червоними смужками, - відрізав я з сухим сарказмом. 

— Вже здаєш на задню? Ну ти й мерзотник! - Себе театрально притис руку до грудей. - Ми взагалі-то говоримо про нашу дитину! 

— Я майже закручений! Це не може бути моя дитина! - драматично вигукнув я у відповідь. 

Під наш спільний регіт я повернув руль і зупинив "Феррарі" на Грін-стріт біля масивної цегляної споруди. 

Пологовий будинок. На ганку якраз зібралися родичі, галасливо й радісно зустрічаючи жінку, яка повільно сходила вниз, тримаючи на руках немовля. 

Себастіан вийшов з машини. Двері суперкара зачинилися за ним із різким, солідним стуком. 

— Чекай, чекай, чекай! - гукнув я, різко висунувшись із вікна. — Вона ж...вона ж ще не народила? 

Себастіан повернувся, і на його обличчі розплилася повільна посмішка. Він підійшов, по-дружньому поклав мені на голову руку й наштовхнув назад у салон машини. 

— Ні, друже. Не хвилюйся. Це звичайний візит, - сказав він. 

Я важко, з тремтінняи видихнув, відкинувшись на шкіряне сидіння з невимовним полегшенням. 

— Ну й добре. Бо навіть моєму терпінню є межа. Я б точно не витримав одночасно вечерю на честь власних заручин і вечірку з приводу народження дитини. 

— А я думав, що величний Джуліан Блеквуд на червоному "Феррарі" здатний на все. 

— Не тоді, коли це стосується почуттів та емоцій, - пробурмотіла я, насупивши брови. — Я взагалі-то думав, що ми поїдемо в клуб. Мені зовсім не подобається ідея сидіти вдома й чекати на прибуття мого особистого ката. 

— Не цього разу, - відповів Себастіан. Його звична дражлива посмішка миттєво зникла, поступившись місцем чомусь серйознішому й приземленішому... — До речі, її ім'я - Серафіна Вейн. Це тобі зачіпка, аби було над чим попортатися наступні чотири години.