Серафіна

Я ліниво відкрила очі, розкинувши руки й ноги по шовковій постелі. 

На подив, жодного занепокоєння чи драми і душі не лишилося. Я навіть не відчувала злості чи втоми після того грандіозного скандалу, який батьки влаштували мені учора. 

Я піднялася з ліжка й попленталася на кухню по свою дозу ранкової кави. Батьків і слід простиг. Майя теж відправилася ні світ ні зоря на волонтерський захід; я досі чула її тихі, поспішні кроки, що покидали кімнату. Тиша була безмежною, розбавленою хіба що гудінням холодильника та брязканням ложки об скляну миску пластівців. 

Ми не тримали покоївок та дворецьких, як заведено в розкішних особняках нашого району. Батьки викликали клінінг і кухарів лише за гострої потреби. Вони хронічно не довіряли "простим" людям, бо свято вірили: побачивши наші багатства, будь-який бідняк одразу втратить голову від заздрощів і жадоби. Чиє ж гарчало, мамо й тату. 

Я дала своєму мозку можливість повністю відключилися, вбираючи тишу будинку, коли раптом я помітила червоний конверт прямо по центру столу. Моя рука потягнулася до нього, поки я тримала ложку пластівців в роті. 

"Шановна Серафіно Вейн, 

Маємо за честь запросити вас сьогодні ввечері як гостю. 

Місце проведення: Резиденція Блеквуд, Аппер-Іст-Сайд. 

Час: 19:30"

Наскільки я зрозуміла, це було запрошення на вечерю з моїм майбутнім супутником життя. З чоловіком, чиє ім'я, усвідомила я з лютою іронією, досі не знала. 

Мій погляд ще на мить затримався на рядку в запрошенні. Блеквуд?  Чи все-таки Беквуд? Треба буде поштурмувати мережу пізніше: гугл розповість мені більше про моє майбутнє, ніж мої власні батьки. Утім, я не дозволю цьому шматку кольорового паперу диктувати мені, як починати новий день. 

Відсунувши порожню миску, я попрямувала до своєї кімнати, обережно несучи гарячу каву. Моя увага вже перемикнулася на чорну шкіряну сумку, яка чекала свого часу в глибині шафи. Беквуд чи Блеквуд - яка різниця? Я розберуся з цим чоловіком та його іменем коли сонце зайде. А поки що день належав мені й моїм улюбленим справам. 

Зкинувши м'який халат, який я таки поцупила з готелю, я швидко вбралася у свою броню: чорну шкіряну куртку, білу класичну майку та обтислі шкіряні штани. Окинувши себе оком у повний зріст перед дзеркалом, я посміхнулася: безкомпромісне поєднання чорного й білого робило мене схожою на темну тінь, готову до полювання. Вигляд у мене був гострий і небезпечний. 

Мимовільний щирий сміх вирвався з грудей, приносячи із собою солодке відчуття азарту, що зігріло зсередини, мов порція гарячого какао із маршмелоу. Мені раптом стало неймовірно весело. Весь цей абсурд почав приносити мені задоволення. Тоді як мої батьки, певно, ледь трималися на ногах від ваги власних грандіозних планів, я стояла тут, вільна й абсолютно жива. 

Напевно, містер Беквуд малював у своїй уяві лагідну, залякану лялечку з вищого світу, яка покірно прийде до нього на вечерю. Наївний, він думав, що отримає черговий трофей, який легко купити за блискучий діамант. Бідолаха навіть не підозрював, що це я прицілювалася, ловлячи його пихате в кадр. 

Глянувши в дзеркало, я підморгнула дівчині навпроти. Азарт усе ще лоскотав нерви. Я відмовилася бути безумовною лялькою в цій шлюбній угоді - я стану вірусом у його прорахованій системі. Потім я потягнулася за своєю головною зброєю - вірною камерою. 

Я замовила таксі до особняка. 

— Куди їдемо? - буркнув шофер, не озираючись. 

— До вокзалу. 

Коротка поїздка залізницею - і я опинюся у своїй бруклінській святині, у моїй фотостудії. 

Варто було мені штовхнути масивні залізні двері, як робочий хаос і затишок студії прийняли мене у свої обійми, ніби рятівний кокон. Уся банда вже була в зборі. Посеред зали на стільці сиділа модель - ефектна, вбрана в ультра сильний шовковий халат. Ми робили промо-кампанію для нового бренду, знімаючи їхні фірмові шовкові халати з повітряним рухом. Візажист якраз відійшов, поклавши фінальний штрих на їх обличчя. 

— Світло! Дайте мені глибоку тінь під кутом сорок п'ять градусів! - крикнула я своїм фірмовим, командним тоном, від якого команда одразу забігала. 

Асистенти забігали, налаштовуючи кути парасольок. 

— Дайте мені більше драматичної тіні, - скомандувала я, тримаючи об'єктив у фокусі. 

Процес кипів. Робота була в самому розпалі. Один кадр, другий, синхронний спалах світла. Готові знімки один за одним вискакували на підключеному дисплеї. 

— Трохи лівіше. Підборіддя вище. Тепер сховайте пряме світло, - я буквально випала з реальності, піймавши той самий творчий кураж. Вага камери більше не відчувалася - вона стала частиною мого тіла. — Останній дубль. Замри. 

Цей шалений потік повністю поглинув мене, тож червоний вечір, який раптово зазирнув у вікна студії, став холодним нагадуванням про злощасний червоний конверт. 

Команда взялася пакувати обладнання.

— Бувай, Серафіно.

— До зустрічі. 

— Гарного вечора.

Я ж застигла посеред зали, дозволивши камері погойдуватися на шийному ремінці. Треба було дати душі повернутися з небес на землю. 

Страху перед вечерею не було. Жодного тремтіння в колінах. Тепер я мала стратегію і чітко знала кожне своє майбутнє слово. Мій план - звернутися безпосередньо до матері цього...як його...Беквуда. Ми поговоримо з нею як жінка з жінкою. Я просто відкрию їй правду про те, що сталося з моєю сестрою. Якщо в цій леді залишилось бодай щось людське, вона мене зрозуміє. 

Із фотостудії я йшла останньою. Клацнувши вимикач, кімнату поглинула темрява. Мені подобалося застигати так на хвилину, споглядаючи,  як відлуння робочого дня загасало десь у кутках. 

Залізні двері за моєю спиною захлопнулися, і я опинилася на вечірній бруклінській вулиці. Цей простір за лічені місяці перетворився на мій справжній притулок. Парадокс, але розкішний особняк, де я провела всі 23 роки свого життя, ніколи не давав мені того відчуття затишку, яке дарував цей будиночок. Майя була моїм ангелом, але вона не була всесильною - вона не повинна була бути.