Серафіна

— Що?! - жоден письменник у світі не дібрав би слів, щоб описати мій шок. Це було останнє, що я очікувала почути від власних батьків - удар у спину від тих, від кого найменше чекаєш. Вони хотіли продати мене якомусь багатому дядькі! 

— Ну що ти таке говориш, люба, ніхто тебе не продає, - солодко промовила мама, піднявшись із дивана. Вона підійшла до мене з таким ніжним і турботливим поглядом, що я майже повірила в її добрі наміри. 

Тато тим часом незворушно наливав чай. Моїм тілом бігали мурашки від цього буденного звуку рідини, що наповнювала порцеляну. 

— Я не розумію навіщо це вам! Ресторан приносить солідні гроші, ми далеко не злидарі, щоб іти на такі крайнощі! Невже жадоба настільки засліпила вам очі, що ви ладні віддати рідну доньку першому-ліпшому багатію, який розірве моє життя на шматки? -  я ніколи не була скандалісткою, але зараз кров кипіла в жилах. Хотілося одним махом знести весь цей клятий сервіз зі столу. А тато...тато сидів із таким нестерпним спокоєм, наче ніжився на пляжі, в не виносив вирок моєму майбутньому. Його байдужість душила мене. Це був чистий плювок в обличчя. 

— Тату! - крикнула я. 

— Він гідна людина, донечко. Ти будеш за ним як за кам'яною стіною. - сухо кинув тато. 

— Гідна людина? Це його слова? Він гарантував це особисто, коли ви підписували контракт купівлі-продажу?! 

— Ну послухай, Серафіно, ми чудово знаємо його матір,  - зашебетала мама. - Вона постійна гостя нашого ресторану. Вона згадала, що її дорослий син досі самотній...А коли я показала твоє фото, вона була просто в захваті. Тож ми сіли, обговорили все й вирішили, що вам обов'язково треба зійтися. 

Усе всередині мене переверталося від огиди. Я собі працювала в Бразилії над проектом, гадки не маючи, що моя доля вже вирішена. Мене оцінила, зважила й затвердила жінка, якої я ніколи не зустрічала! Я відчувала себе екзотичною стравою ресторанного меню, яку якась заможна матрона вирішила викупити для сімейної вечері. 

Звісно, у бізнесі шлюби за розрахунком - класика жанру. У давні віки королі точно так само торгували своїми доньками, щоб об'єднати землі та капітали. Але ми, чорт забирай, не в епоху феодалізму! Мої батьки - не королі, в я не збираюся бути розмінною монетою. 

—  Я не стану його дружиною! - я набрала повні легені повітря, намагаючись здаватися безстрашною. Мій голос пролунав напрочуд твердо, ніби я справді могла тут щось вирішувати. - Де Мая? Я хочу поговорити з сестрою. 

Я вже збиралась йти, поле слова мами змусили мене заклякнути на місці. Крапку в цій розмові ставила вона. 

— Що ж, якщо не ти, то твоє місце посяде Мая. Після невдалого шлюбу та в її нинішньому віці вона чіплятиметься за будь-який шанс. До того ж вона бездоганна господиня - він точно це помітить, - ці слова прошили мене наскрізь, мов крижаний град у сонячний полудень. Серце могло ось-ось зупинитися від невимовного шоку. 

Моїй сестрі було лише тридцять. 

Я досі пам'ятаю її попередні заручини. Коли вона з'явилася перед гостями в тій весільній сукні, вона була як одуванчик, який підхопив вітер, готовий віднестися до хмар. 

Її майбутній чоловік очолював місцевий банк. Надійний, солідний варіант - якраз те, що так любила моя мама. Але Мая виходила за нього не через фінанси. Це він прагнув отримати молоду й красиву лялечку, в вона - вона щиро повірила в його велике, ніжне серце. До всього, він мав відому оранжерею орхідей, що додавало його постаті романтичного, майже магічного шлейфу. Саме це й підкорило мою сестру. Вона вірила: той хто вміє дбати про тендітні квіти, вмітиме берегти й жінку. 

Чоловіки поважали його, так як він тримав ключі від їх бізнесів, в дівчата захоплювалися його невимушеною чарівністю. Усіх заворожував цей дивний, поетичний контраст фінансиста, який проводив вихідні з брудом під нігтями у своєму орхідейному магазині. Просто принц якийсь, чи не так? Для всіх це була розкішна казка, куди Мая виграла щасливий квиток. Але я бачила золоті грати цієї клітки.  

Весь наступний рік обличчя моєї сестри прикрашало глянцеві журнали. Вона стала "дружиною року". А я в цей момент застрягла в Лондоні, замурована в холодних кам'яних стінах коледжу, спостерігаючи, як моя сестра зникала в тому штучному блиску. Наш зв'язок майже обірвався. Вона відмахувалася від нашої ідеї з піжамною вечіркою, забула про повний місяць і наші давні традиції, які колись були нашою секретною мовою. Вона навіть не згадувала про нашу ніч - п'ятницю тринадцяте, коли ми колись любили ловити тіні в лісових хащах. Так, ми мали дивакувате, але справжнє дитинство, яке закінчувалося до моменту її заміжжя. 

Поки інші рахували дні до кінця семестру, щоб підгилити рюкзак з книжками й розважатись зі своїми друзями на канікулах, моя валіза вже була зібрана. Коли пролунав фінальний дзвінок останньої пари, я вилетіла до аеропорту так, наче наздоганяла останній рятівний човен, що відпливав від закинутого в океані острова. Протягом усього перельоту я думала про  нашу зустріч, уявляючи речі, які я сказала б їй і, як надерла б їй зад за те, що вона ізолювала мене зі свого життя заради якогось мужика. 

Але коли я нарешті дісталась до неї, усе всередині мене заніміло. Краще б я ніколи цього не бачила. Мая більше не кружляла на хмарах. Вона лежала, безпорадна, прикута до лікарняного ліжка. На її обличчі - колись такому прекрасному, що змушувало серця битися частіше, - застигло тавро нелюдських знущань. Тіло було суцільним синім ландшафтом: глибокі фіолетові та застарілі жовті гематоми кричали про жахи "золотої клітки", яку я відчувала, але не змогла зупинити. Мною керував не жаль. Мною керувала лють. Я хотіла власноруч стерти на порох виродка, який зробив із моєї сестри тінь. 

"Не пощастило з попереднім шлюбом?"...Я повторила холодні слова в своїй голові. То ось як вони це називали? 

Лють всередині мене вибухнула. 

— Та вона дивом вижила! - закричала я. - Ти її мати, як в тебе язик повертається таке казати?! Ти просто огидна! - мені було малювати на ресторан, на прибутки й цю кляту репутацію, яку ми наче мусили оберігати. Жінка переді мною не була берегинею родини - вона була вовком у шовковій овечій шкурі.