⚜ Епілог "Назовсім"

Їхня втеча почалася у світанковій млі наступного ранку. Ентоні не питав, чи згодна вона. Він просто взяв її за руку, провів повз лакеїв і посадив у карету. Беатріс і не думала опиратися, мріючи сховатися з ним від усього світу у якомусь затишному, безлюдному місці.

Вони їхали увесь день, дозволяючи собі лиш короткі зупинки на заїжджих дворах. До маєтку в Банбері дісталися пізно увечері. Перед виїздом граф відправив гінця й слуги чекали їхнього приїзду, вишикувавшись перед входом.

Ентоні вийшов першим і подав Беатріс руку. Її ноги трохи тремтіли після довгої дороги, і вона з полегшенням ступила на землю. Глибоко втягнула в груди свіже нічне повітря, наповнене ароматом квітів та трав, тоді підняла очі й побачила перед собою величний маєток, освітлений десятками ліхтарів.

Дворецький вийшов наперед, вклонився.

— Радий бачити вас, мілорде, міледі, — його голос звучав офіційно, але в очах читалася радість.

Ентоні лише кивнув у відповідь і, не випускаючи руки Беатріс, повів її сходами вгору до високих дверей, поверхня яких була густо оздоблена вишуканим різьбленням.

— Що скажеш про нашу резиденцію? — спитав він, чекаючи, поки їм розчинять двері.

— Скажу, що ти не перебільшував, описуючи це місце, — прошепотіла вона.

Всередині маєток вражав ще більшою розкішшю. Свічки в масивних срібних канделябрах кидали м'які тіні на стіни, оббиті темними шпалерами з позолоченими візерунками. А згори на них дивилися картини в розкішних рамах й старі сімейні портрети.

Беатріс підійшла ближче, задерла голову, вдивляючись в обличчя.

— Мене шукаєш? — здогадався Ентоні.

Вона глянула на нього й усміхнулася, дивуючись тому, як легко він читає її думки.

— Ходімо. — Він взяв її за руку, переплітаючи їхні пальці й прихопивши свічник, повів її довгими коридорами маєтку.

Галерея розташовувалася у віддаленому крилі. Ентоні відчинив важкі дубові двері й знову знайшов її пальці, міцно стиснувши. 

Всередині було прохолодно та тихо. Їхні кроки відлунювали від високих стін. 

— Тут уся історія мого роду, — пояснив Ентоні.

Вогні свічок розхитувалися у нього в руках, вихоплюючи з темряви полотна, що висіли вздовж стін. Беатріс мимохідь роздивлялася обличчя, поки її погляд не зупинився на портреті, з якого на неї дивилися знайомі очі.

— Мій батько, — відповів Ентоні, помітивши її цікавість. — Фредерік Норт, другий граф Гілфорд.

Погляд Беатріс ковзнув убік, застиг на молодій леді з каштановим волоссям.

— Моя мати, — додав він. — Делія, графиня Гілфорд.

Беатріс здалося, що її портрет випромінює дивовижну ніжність, адже жінка на ньому всміхалася, її очі світилися добротою. Вона не могла відірвати погляду. У цій молодій леді у теракотовому вбранні, побачила таку схожість з Ентоні, що її серце стиснулося від раптового тепла.

— Ти дуже схожий на неї, — тихо промовила вона.

Ентоні відчутніше стиснув її руку.

— Так, — відповів він. — Я завжди вважав, що мені дісталося багато її рис.

Беатріс ступила далі й нарешті побачила його. Портрет, написаний коли він ще був юнаком. Схожість читалася в його безтурботній позі, розтріпаному волоссі й похмурому обличчі. Здавалося, він зовсім не хотів позувати художнику, але його до цього змусили й він усім своїм виглядом показував це.

— Коли це було? — спитала вона, з цікавістю розглядаючи полотно.

— Перед Батом. Батько наказав написати його, щойно лікарі почали розводити руками, не знаходячи причин хвороби.

“Хвороби...” — з іронією прокрутила в думках Беатріс і глипнула на пусту стіну далі. Портрета його мачухи тут не було, хоча вона й не сумнівалася, що колись він тут висів.

У повітрі повисло мовчання. Вона вернулась очима до портрета його батька й тихо спитала:

— Він знав про отруту?

— Йому доповіли. І щойно я повернувся з Бату, відіслав мене в Ітон.

Беатріс опустила погляд на їхні переплетені руки.

— Мачуха? Це ж вона намагалася тебе отруїти?

Ентоні кивнув.

— Визнала у розпал скандалу з Айлін.

— Але нащо?

— Вона чекала дитину, — Ентоні продовжував дивитися на портрет батька порожнім поглядом. — Була переконана, що народить сина. Їй потрібен був титул. Я стояв на заваді. Але дитина так і не народилася. Я одужав в Баті, вивчився в Ітоні, успадкував титул. І тоді вона вирішила, що одружити нас з Айлін було б хорошим рішенням. Цю історію ти вже знаєш. Єдине чого не знаєш — те, що викрити їх змову допомогла Холі. Тому я і забрав її звідси до Лондона.

— Це жахливо й несправедливо! — обурювалася Беатріс. — Ця жінка уникла покарання. Її місце на ешафоті, а не у психіатричному госпіталі. 

Їй і думати страшно було, що б сталося, якби та довела справу. Вона враз пригорнулася до нього й притулила голову до його плеча. Ентоні тісніше обійняв її й цілуючи в чоло, прошепотів:

— Не варто й хвилини життя витрачати на думки про таких людей.

Щойно її погляд знову вернувся до портретів, граф взяв її за руку й підвів до пустої стіни.

— Поглянь, — сказав він. — Тут будемо ми. 

Беатріс подивилася на порожнє місце, а потім на нього й уявила, як у майбутньому, їхні нащадки так само приводитимуть сюди своїх дружин, як нові історії кохання заповнюватимуть ці стіни. 

Вона дивилася на нього, на ту спокійну ніжність на його обличчі й навіть не сумнівалася, що саме так і станеться. Бо таке віддане й щире кохання неодмінно житиме у всіх майбутніх поколіннях.

— Ми повернемося до портрета, обіцяю, — промовив Ентоні. — А зараз нас чекає вечеря та гаряча ванна. А вона тут доволі містка...

Вранці Ентоні знову наказав готувати екіпаж.

— Чергове викрадення? — завсміхалася Беатріс, коли він провів її повз лакеїв до карети.

Коні смикнулись і колеса заторохкотіли вимощеною камінням дорогою.

— Справжнє, — відповів він, — бо там нас ніхто не знайде, ніхто не потривожить. І ви, міледі, будете цілковито у моїй владі.

Її усмішка, здавалося, стала ще ширшою після цих його слів.