⚜ Розділ 41. “Обов'язок”

Вони цілувалися майже під кожним ліхтарем. Пристрасно і палко.

В маєток повернулися солодко обіймаючись і обом байдуже було на ті правила пристойності. Дворецький, що першим зустрів їх, розчинивши двері, тримав обличчя незворушним. Але очі його видавали, безмовним полегшенням: “Нарешті!”

Замість того щоб сидіти по різні боки столу за вечерею, вони сіли поруч. Служниці, що накривали на стіл, не звиклі до подібної поведінки графського подружжя, не розуміли, як на те реагувати. Але кожна з них вирішила, що краще просто не підіймати очей.

Найбільше не пощастило Холі, в обов’язок якої входило стояти напохваті під час вечері. Вона раз у раз заливалася рум’янцем і опускала голову притискаючи до себе танцю під стіною. Граф Гілфорд торкався руки графині й дивився на неї так, наче стравою була саме вона, а не та смажена качка з овочами від якої обіднім залом ширився божественний аромат. Графиня своєю чергою відповідала знадною усмішкою й очей від нього не відводила. До цього вечора, Холі й не здогадувалася, що її господиня вміє всміхатися, ще й так гарно й щиро.

В якийсь момент граф з графинею забули про їжу й почали цілуватися прямо там за столом. Спантеличена служниця ще міцніше вчепилася в ту тацю, яку мов щит тулила до себе, й, дрібними сквапними кроками, ковзнула стіною до дверей.

— Ходімо звідси, — прошепотіла Беатріс йому в губи, коли дзенькіт ножа, а за ним і виделки об дерев’яну підлогу нагадав, що вони досі за столом.

Дорогою до спальних кімнат, Ентоні не відпускав її руку. Вони спинились у світлі свічок з настінного канделябра під дверима її кімнати. Він довго дивився їй у вічі, пригорнув її до себе й знову поцілував. Коли їхні губи роз’єднались, з її вуст зірвалося тихе зітхання.

Граф дивився, як її пальці злегка тремтіли, торкаючись ручки. Двері відчинилися, а він так і не зрушив з місця. Лиш вперся вільною рукою в одвірок на рівні її очей.

— Чи... ти зайдеш зі мною? — обережно спитала вона.

— Якщо дозволиш, — він дивився їй у вічі. І майже пошепки додав: — Я ж слово дав.

В її погляді сплелася і ніяковість, і ледь помітні нотки тривоги, й рішучість.

— Тепер я розумію, чому моє серце двічі обирало тебе, — усміхнулась йому. — Ходімо.

Вона ширше прочинила двері й повела його за собою.

У кімнаті пахло парфумами та м’ятою. На столику перед дзеркалом у срібному свічнику мерехтіли свічки. Камеристка встигла прибрати увесь безлад, приготувала ліжко до сну, відгорнувши краєчок ковдри.

Відірвавшись від споглядання ліжка, Беатріс повернулась до чоловіка. Він стояв у декількох кроках. Серйозний. Спокійний.

Вона тихо видихнула. Попри ту м’яту, якої вона стільки випила за увесь день, її серце билося швидко-швидко й вона силувалась приборкати трепет, що прокотився шкірою від усвідомлення, що вона не знала чого насправді чекати.

Ентоні ступив до неї. Її сині очі, що у тьмяному світлі стали майже темними, світилися щирою довірою. Він торкнувся її руки.

— Я відчуваю твоє тремтіння, — промовив тихо.

Беатріс похитала головою. Посміливішала:

— Я заборгувала тобі шлюбний обов’язок.

Ентоні міцніше стиснув її руку.

— Ні, — серйозно заявив він, але голос його при цьому був тихим та спокійним. — Нам не потрібен обов'язок. Я можу просто побути поруч. Просто обіймати тебе, цілувати й тримати за руку, поки ніч не скінчиться. Ти звикатимеш до мене повільно. 

— Хіба ми не вдосталь чекали? — спитала тихо, заглядаючи в очі.

Якби ще тиждень тому хтось сказав їй, що вона сама спонукатиме чоловіка виконати той шлюбний обов’язок, певно, вона б вважала ту людину божевільною.

— Як же я сподівався на це, — прошепотів Ентоні на видиху.

Його руки ураз оповили її талію. Його обличчя опинилося у якихось кількох дюймах від її лиця.

Пасмо волосся впало йому на чоло. Беатріс, не вагаючись, потягнулася, щоб прибрати його. Її пальці затрималися у його волоссі й вона завмерла. Дивилася на його губи. Так дивилася, що не визнати це запрошенням просто неможливо було. І він відкликнувся.

Дотик його вуст був впевненим, але м’яким — там пристрасть переплелася з терплячою ніжністю.

Її вуста все ще ледь тремтіли, коли вона злегка відхилилася й прошепотіла:

— Підкажеш, що мені робити? Бо я не впевнена... що знаю.

— Насолоджуватися. Я сам усе зроблю.

Він знову цілував. Запаморочливо. Солодко. Здавалося ще трохи й земля попливе з-під ніг. А тоді торкнувся шкіри її спини у вирізі сукні.

Беатріс насолоджувалась його легкими дотиками й до тремтіння ніжними пестощами. Його руки опустились нижче. Неохоче розірвавши поцілунок, вона повернулась до нього спиною, зрозумівши, що він намагається впоратися із зав’язками, але ті не піддаються.

— Там шнурівка… — її голос ледь тремтів від нових відчуттів та сповненого хвилюванням очікування. — Може покликати Нелі?

Його смішок дав зрозуміти, що це зайве.

Щойно сукня впала до її ніг, настала черга корсета. Без нього дихати враз стало легше, хоч і доводилося боротися з інстинктивним бажанням затулити себе руками. Вона залишилася в одній сорочці. Повернулася до графа.

Він дивився на неї, очей не опускав.

— Дозволь… — Він торкнувся її зачіски, одне за одним звільнюючи пасма від шпильок.

Вона стояла нерухомо, поки його пальці м’яко перебирали її волосся. Шпильки губились в килимі, а серце схвильовано тріпотіло, що його стукіт віддавався аж у скронях.

Ентоні незмигно дивився на неї. В його потемнілих від пристрасті очах, у напруженому виразі обличчя й злегка стиснутих щелепах вона бачила боротьбу, у якій стриманість брала верх, як і завжди.

Він не всміхався, але під тим поглядом, вона відчула себе найдорожчою для нього.

Остання шпилька упала. Його руки ковзнули їй на талію і вона затамувала дихання. По спині пробігла хвиля ніжного тремтіння, від якого у грудях щось солодко стиснулося. Її повіки затріпотіли, коли вона подивилася на нього.

— Твоє тремтіння відгукується у моєму серці, — прошепотів він біля самих її губ. — Дозволь мені заспокоїти його.