⚜ Розділ 40. “Поки серце б’ється”

У своїй уяві вона бачила як замахується й кидає його у річку. Він назавжди тоне, забираючи з собою усі неприємності. 

Але він зник. 

Переривши усю кімнату, Беатріс спинилася біля комода для білизни й стривожено підняла очі на камеристку.

— Хто сюди заходив?

— Покоївок не було, — відповіла та. — Усі зайняті прибиранням після балу. Навіть постіль вашу я сама перестеляла.

На думку одразу спала економка, яка постійно вештається де їй заманеться. І ця жінка явно й одразу незлюбила її.

“Тільки цього мені й бракувало”. Вона втомлено опустилася на комод і притулила долоню до чола.

У двері постукали.

— Леді Беатріс, — на порозі в глибокому поклоні застиг дворецький, — мілорд чекає вас у саду біля альтанки.

Беатріс схопилась на ноги.

— Він повернувся?

— Пів години тому.

Вона наспіх пригладила сукню й зачіску. Глибоко вдихнула, набираючись відваги, бо передчувала важку розмову. І сміливо рушила до нього, не одразу зауваживши дивне місце для зустрічі. 

Сад накрили вечірні сутінки. Вона йшла розкиданими по трояндовій алеї світлими плямами від ліхтарів, майже дійшла до кінця, коли щось різко зашаруділо праворуч. Вона злякано стрепенулась і ледь чутний зойк зірвався з її вуст.

— Досі боїшся білки? — Граф Гілфорд вийшов з альтанки на світло.

На його губах застигла чарівна усмішка, а сам він мав такий вигляд, наче планував нанести візит королівській особі прямо у цьому саду.

Вона спантеличено завмерла.

— Що? — спитала на видиху.

Він мовчки підійшов до неї й розтулив долоню.

Беатріс навіть не поворухнулась, впізнавши свій медальйон. Стояла абсолютно тихо.

— Якби ж я тільки знав, що ти пам’ятаєш, що досі його бережеш, — промовив він, ледь стиснувши губи від жалю.

Вона не видала ні звуку. Ентоні простягнув іншу руку. Розтулив долоню. І вона побачила ще один медальйон. Точнісінько такий самий.

Це був момент, коли серце у її грудях майже спинилось.

— Про кого ти говорила у нашу шлюбну ніч? — спитав він, поки її очі бігали від одного медальйона до іншого. — Про того, чий дарунок досі бережеш?

— Це ж… неможливо, — прошепотіла вона розгублено.

— Можливо.

— Як? — Її обличчя затуманилося виразом абсолютної недовіри, коли глипнула на нього. — Ми ж з тобою випадково в тому саду зустрілися. 

Ентоні заперечливо похитав головою. 

— Я навмисне пішов за тобою. Герцог не представив би мене тобі офіційно, враховуючи мою репутацію. Я чекав нагоди, мав спробувати. Мав нагадати про себе. Усе, звісно, склалося не найкращим чином. Якось не так я собі освідчення уявляв. 

Він зробив паузу, ніби збираючись з думками й вів далі:

— Та наступного ранку я наніс візит, щоб спробувати знову, зробити усе як годиться. Я дивився у твої очі й розумів: ти мене не впізнаєш. Що й не дивно, ти мене й двох місяців не знала. І ти стала зовсім іншою — дорослою, чужою й такою колючою.

І тут Беатріс зрозуміла, що стоїть затамувавши подих. Вона простягнула руку, раптом помітивши, що так квапилась до нього, що й пальчатки забула. Взяла свій медальйон, розчинила й піднесла до його обличчя. 

— Ти ж не схожий зовсім.

— Там лише напівстерте дитяче око. Я виріс давно. 

З великим трепетом і хвилюванням вона притулила до його щоки іншу долоню.

— Це справді ти? — Їй все ще не вірилось.

— Я.

Щось тремке, нестерпно ніжне й тепле розлилося всередині, щойно його руки опустилися на її талію.

Медальйон випав з її рук, коли вона обхопила його обличчя обома долонями.

— І ти мій...

— Давно.

Її руки ковзнули йому на шию, очі жадібно обстежували обличчя, ніби намагалися надолужити втрачені роки.

Його рука на її талії стиснулася. Ентоні взяв свій медальйон і розчинив його.

— Поглянь.

Беатріс піднесла його до світла, відчуваючи тепло його рук на талії. З одного боку побачила портрет свого дитячого ока, а з іншого — вигравіюваний надпис:

— Поки б’ється серце, у ньому — ти, — видихнула вона. Її горло стиснулося, не даючи вимовити ні слова більше. 

Вона клацнула кришечкою. У відповідь Ентоні міцніше притулив її до себе й заговорив:

— Коли ти була поруч, я наче й не помічав скільки місця ти займала у моєму світі. Але щойно ти поїхала, все враз спорожніло. Я жив у кімнаті, у якій все ще чувся твій веселий голос. І щоразу, дивлячись у вікно, я очікував побачити, як ти веселишся там надворі. Я чекав тебе, коли відчинялися двері. Тебе не було. Ніхто не тягнув мене бігати босоніж по мокрій траві, не підбивав утікати від гувернера на світанні, щоб годувати качок на озері. Ніхто не змушував вдавати лицаря в тих дивних дитячих забавах, чи розповідати страшні історії вечорами.

Він тяжко й глибоко видихнув і його голос став тихішим:

— Дивно було: я не міг викинути тебе з думок. Згадував твій сміх, усі твої пустощі, ті міцні обійми й навіть сльози, коли ти дізналася... Мене ніхто й ніколи так відчайдушно не обіймав, як ти тоді. І я вирішив, що коли й справді вдасться одужати — виросту й обов'язково одружуся з тобою.

— Я думала, що втратила тебе, — пробурмотіла вона, вткнувшись чолом йому в груди.

Очі застилали сльози. Вона, як і вісім років тому, не хотіла, щоб він їх бачив.

Вони так і стояли не розмикаючи обіймів біля куща рясно всипаного рожевими трояндами.

— Я досі не вірю, — знову зашепотіла вона й підвела погляд.

Ентоні усміхнувся так тепло й ніжно, як усміхаються до найдорожчих, найближчих серцю. 

— Поглянь. — Він обережно обернув її обличчям до будинку, затишно загорнув її в обійми й притулився щокою до її скроні.

Беатріс дивилася на будинок, що потонув у вечірніх сутінках. Легкий подих вітру доніс до них аромат троянд і здавалося, що кращого місця у цілому світі не існує.

— Я купив його для тебе, — промовив граф. — Пам’ятав, як ти босоніж носилася по траві, любила озеро й той парк біля пансіонату. Тут усе це є.

Беатріс заплющила очі, подумки складаючи усе до купи.