⚜ Розділ 39. “Привиддя з минулого”

Адвокат пішов. За прочиненим вікном починав сіріти світанок.

— Час їхати, — сказав граф Гілфорд Чарльзу Уестерфілду, що увесь цей час сидів в темному кутку кабінету, не випускаючи з рук сигару.

Його стараннями кімнату затягнуло димом й Ентоні був змушений прочинити вікно.

— Я говорив тобі колись, що краса погубить мене, — промовив Чарльз, з прижмуром позираючи на приятеля. 

Він поставив сигару на попільницю, даючи тій повільно згаснути й додав:

— А вона, друже, зводить тебе. Повільно.

— Не переймайся за повільність. Я маю намір вирішити все швидко.

— Вельми похвальна впевненість.

Чарльз скривив губи в кривій посмішці й підвівся.

— Тримай. — Ентоні подав йому ящик з червоного дерева з дуельними пістолетами.

— І це вже вчетверте. — Чарльз із зітханням узяв ношу.

Граф Гілфорд мовчки накинув на плечі довгий темний плащ.

Чарльз похитав головою дивлячись на нього.

— Зав'язував би ти з цим. Подумав би про дружину.

При згадці про Беатріс, Ентоні на коротку мить заплющив очі. І щойно розплющив їх, його погляд став холодним та непроникним.

Вони вийшли на вулицю, де їх чекали осідлані коні.

— Що з варіантом усе мирно владнати? — поцікавився Чарльз, забравшись у сідло.

— Не планую, — рішуче відповів Ентоні й пришпорив коня.

Вони виїхали на вулицю й пустили коней галопом. Мчали доки не дістались пагорбів, де вдалечині розкинулися величні дуби та буки з в'язами й навіть вітер не наважувався порушити світанкову тишу.

Ентоні розкинув оком довкола й спинив коня неподалік високого бука.

— І все ж не розумію, — почав Чарльз, злізаючи з коня, — що такого зробив Албемарл?

— Це вже не має значення, — відмахнувся Ентоні.

Він взяв коня за вуздечку й повів до дерева, шукаючи де б його прив’язати.

— Між вами з Кеппелом давня ворожнеча, наскільки мені відомо, — не здавався Чарльз.

— Це триває з Ітона. Я не забув наскільки ганебною й недопустимою може бути його поведінка, коли він прагне досягти свого.

— І що ж такого ганебного він зробив в Ітоні?

Обличчя Ентоні помітно напружилося. Він мовчки прив'язав коня й обернувся спиною до Чарльза, дивлячись у далечінь.

— Любив грати, — сказав зрештою. — Його гра коштувала життя.

— Розповідай, я ж твій секундант, — наполягав Чарльз, розуміючи, що він не планує продовжувати. — Кому його гра коштувала життя?

Ентоні стиснув щелепи й завів руки за спину.

— Це була дівчина, чи не так? — здогадався Чарльз. — Ти б не мовчав, якби це було щось інше. 

Ентоні повернувся до нього й опустив голову. 

— Мері, — зізнався він після паузи, й це ім'я далося йому з відчутною важкістю. 

— Зі знатних?

— Ні, — похитав головою Ентоні. — Працювала в трактирі, куди усі потайки навідувалися в останній рік навчання. Її юність та наївність немов магнітом притягувала таких, як Еліот. 

Чарльз чекав. Ентоні, зціпивши зуби, блукав невидющими очима по галявині білих квіток деревію у високій траві збоку. Тоді, зробивши глибокий вдих, змусив себе продовжити:

— Еліот зневажає нижчих за статусом. Він побився об заклад, що її чеснота стане його трофеєм. Для нього це була розвага.

— І що ти зробив? — обережно запитав Чарльз.

— Заявив, що його поведінка безчесна, але він змусив мене замовкнути.

— Тебе? — недовірливо перепитав Чарльз.

— Він шантажував мене, Чарльзе.

Чарльз спантеличено дивився на нього.

— Чим тебе можна було шантажувати?

— Ти ж знаєш, мій батько щороку організовував велике полювання для кращих учнів Ітона та їхніх родин. На одному з них був випадково застрелений син маркіза Ессекса.

— Пам'ятаю. І Еліот був тоді там, — здогадався Чарльз. 

Ентоні мовчки кивнув.

— Він заявив, що має докази проти батька. Записи, що той знехтував безпекою, аби зробити полювання більш захопливим. Він погрожував передати цю інформацію особисто маркізу, це поставило б під удар його репутацію й кар'єру.

Ентоні замовк, на коротку мить заплющив очі й щосили стиснув кулаки. 

— Я вибрав батька. Еліот виграв. А вона... — Він різко хитнув головою, ніби намагався відкинути спогад, що знову постав перед його очима. — Вона не витримала ганьби. Він привселюдно кинув їй в обличчя, що вона сама винна, бо була настільки необачною, щоб повірити, що лорд може мати серйозні наміри щодо трактирниці.

— І при всьому цьому найгірша репутація чомусь у тебе, — з іронією гмикнув Чарльз.

— Я теж винен, бо не спинив. Я дозволив цьому статися.

На горизонті показались двоє вершників.

— І схоже, сьогодні усе вирішиться, — проказав Чарльз до себе, дивлячись на них.

Коли граф Албемарл з секундантом під’їхали ближче, на горизонті показалась карета лікаря.

Слідом за каретою їхав вершник. Дуелянти не одразу впізнали його. Він обігнав карету й спинився перед ними.

— Чудово, джентльмени! — пафосно озвався Генрі Бріджес і зістрибнув з коня. 

Він підійшов до них.

— Хоча мій статус і дозволяє мені втрутитися в конфлікт, але я тут як друг, що бачить двох надзвичайно непоміркованих джентльменів, — сказав герцог, дивлячись на Ентоні та Албемарла. — Чи справді ваша гордість настільки велика, що ви готові ризикувати життям?

— Ця розмова тут недоречна, — рішуче кинув Ентоні.

— Навпаки. Вона саме тут і доречна, — перебив його герцог. — Якщо ви обидва вважаєте себе джентльменами, то зрозумієте, що справжня честь не в тому, щоб пролити кров, а в тому, щоб її не пролити.

Граф Албемарл зиркнув на Ентоні, який стояв нерухомо.

— Графе Гілфорд, ви відстоюєте честь своєї дружини, — продовжив Генрі. — Ви виклик кинули, і він був прийнятий. Цього вже достатньо, щоб світ знав, наскільки ви віддані їй. Ви перемогли. Вам немає потреби йти далі. А вам, графе Албемарле, — звернувся він до Кеппела, — варто замислитися, чи варто було провокувати чоловіка, який готовий так захищати свою дружину.

Еліот Кеппел відвів погляд.