⚜ Розділ 38. “У серце не влучити”

В нервовому очікуванні хвилини тягнулися нестерпно довго. Беатріс здавалося, що служниця з її порученням знайти герцога Чандоса й привести до неї, відбула ще зо пів години тому, та насправді не минуло й п’яти хвилин.

— Генрі, допоможи! — вона майже впала на груди брата, щойно він зайшов у її кімнату. — Благаю!

— Що сталося, Беатріс? — Він в нерозумінні вдивлявся їй в обличчя.

— Це я винна, — захлипала вона. — Це я попросила графа Албемарла зустрітися зі мною в тій кімнаті. Ми наодинці були.

— Навіщо?

— Мені треба було… Треба було взнати чи був він у Баті.

Генрі стражденно зімкнув і повільно розімкнув повіки.

— Навіть питати не буду. Кажи, що далі сталося.

— Ентоні. Він застав нас наодинці й викликав графа Албемарла на дуель.

Енн, яка зайшла слідом за чоловіком і тихо стояла біля дверей, зойкнула й притулила руку до грудей, з жахом дивлячись на них.

— Зупини їх. Врятуй його, Генрі, прошу, — продовжувала слізно благати Беатріс.

— Кого?

— Ентоні.

Герцог продовжував обіймати сестру, заспокійливо погладжуючи по спині та з сумішшю жалю й занепокоєння дивився на її світлу маківку.

— Припускаєш, йому потрібна моя допомога?

— Мені потрібна. Він потрібен мені, — прошепотіла тихо й сама здивувалася наскільки правдиво й віддано серце відгукнулося на ці слова.

— Я спробую. — Генрі відірвав її від грудей та тримаючи за плечі, змусив подивитися в очі. — Усе буде добре, Беатріс, — повільно відкарбував він. — А тепер опануй себе й зроби все для того, щоб ніхто не довідався про те, що сталося. Домовилися?

Вона кволо кивнула, після чого Генрі зустрівся очима з дружиною, надсилаючи їй безсловесне повідомлення й швидким кроком покинув кімнату.

Беатріс уся поникла, стояла мов у воду опущена.

— Ходімо, сядеш. — Енн турботливо взяла її під руку й всадовила на комод для білизни у самому центрі кімнати.

— Він потрібен мені, — повторила Беатріс таким тоном, наче це було якесь значне відкриття.

— Бет, нащо тобі знадобилася та зустріч?

— Я подумала, що граф Албемарл — це Едмунд.

З губ Енн зірвався тихий стогін. Вона заплющила очі, мовби від болю й долоню до чола притулила, усвідомлюючи, що в цьому є і її вина.

— Це не Албемарл, Енн.

Беатріс понурила голову. Хоч брат і обіцяв спробувати допомогти, та її ні на мить не покидало відчуття безвиході й приреченості.

Її погляд упав на ридикюль.

— Це все він, — процідила вона крізь зуби, витягуючи медальйон.

Кришечка тихо клацнула.

Сльози самі покотились з очей. Їй хотілося щосили запустити ним об підлогу. 

— Міледі, розпорядник балу запитує… — економка, що безцеремонно увірвалась до неї без попередження, умовкла, прикипівши поглядом до розкритого медальйона.

Графиня схаменулась, усвідомивши це, клацнула кришечкою й сунула медальйон в ридикюль. Різко відвернулась, поспіхом втираючи сльози.

— Запитує чи оголошувати вечерю, — незворушно продовжила економка. — Вам необхідно супроводжувати гостей в зал. Це ваш обов’язок.

— Нехай зачекає! — гаркнула вона.

Економка покинула кімнату.

— Допоможи мені, Енн. Я не можу з’явитися там із заплаканим обличчям.

Беатріс кинулася до столика з дзеркалом. Знайшла баночку з пудрою й простягнула подрузі.

— Можливо, краще Нелі покликати? — Енн з сумнівом дивилася на неї.

— На це немає часу. Зовсім забула про бал. — Вона стражденно затулила долонями обличчя. — Я не вірю, що усе це відбувається зі мною. Але я повинна зібратися.

— Ти чула Генрі? Він допоможе. Не сумнівайся в ньому. А тепер давай сюди своє лице, — рішуче сказала Енн й взялася за справу.

Гордо задерши голову, Беатріс повернулася в бальний зал. Але уся та її напускна гордість одразу ж спала, щойно очі надибали Ентоні. Він стояв в колі джентльменів поруч зі своїм приятелем Чарльзом, спокійно розмовляв, наче нічого й не сталося.

— Ось ви де! — нізвідки на неї налетів розпорядник балу. — За розкладом необхідно…

Різким жестом руки, Беатріс змусила його стулити рот.

— Слухайте мене, — безапеляційно сказала вона, очей з Ентоні не зводячи, — зараз оголошуєте вальс, а опісля ми з мілордом усіх запросимо на вечерю.

І не глянувши на розпорядника, вона попрямувала до чоловіка.

— Мілорде. — Вона зачекала, поки їхні погляди зустрінуться й безцеремонно продовжила: — Я обіцяла вам наступний танець.

У цей самий момент розпорядник балу оголосив вальс.

Граф Гілфорд без роздумів подав їй руку. Стриманий вираз на його обличчі, створював ілюзію, що усе добре.

— Ентоні, я прошу у вас вибачення, — притишено почала вона, щойно вони відійшли від гурту джентльменів. — Вина за цю неприємну ситуацію лежить лише на мені. Граф Албемарл не винен і не має розплачуватися…

— Беатріс, — спинив він її. — Не варто.

Вони зупинилися в центрі, де пари збирались до вальсу.

— Завершімо цей бал як годиться, не даючи жодних приводів для чуток, — додав він, стаючи у вальсову позицію.

Її пальці опустилися в його долоню. Інша рука торкнулася плеча.

Залом полилися перші акорди вальсу. Граф ближче притулив її до себе й закружляв.

Беатріс стулила повіки, вдихаючи його запах і простір довкола них зник. Його рука впевнено торкалася її талії, інша бережно стискала долоню. Вона розчинилася у тих відчуттях.

Після чергового оберту розплющила очі. Їхні погляди зустрілись і більше не роз’єднувались.

Вони танцювали так, наче й забули, що усі їх бачать. Наче й не усвідомлювали, що це найнепристойніший танець, де кожен необережний дотик чи задовгий погляд — мов на долоні. Так, наче нічого довкола не існувало. Лише вони.

Вальс скінчився. Беатріс затримала свої пальці у його долоні, не могла змусити себе відпустити його. Стільки усього сказати хотілося йому в цю мить. Та промовила лиш:

— Маємо провести усіх на вечерю.

Генрі поїхав з балу, тож застілля перетворилося на ще одне випробування, де їй раз у раз доводилося всміхатися герцогу Мальборо, поруч з яким вона була змушена сидіти, згідно з етикетом. Ентоні тим часом розважав герцогиню і в нього це виходило куди краще.