⚜ Розділ 36. “Спокуса твоє ім’я має”

— Вам ліпше сьогодні, Беатріс? — спитав Ентоні, відсуваючи для неї стілець за сніданком.

— Так, цілком. Дякую за вашу турботу. 

На ранок вона краще контролювала емоції. Рішення прийняті. І хотілося покінчити з усім якнайшвидше. Як і з тим медальйоном, що його вкинула в ридикюль і мала взяти на бал, щоб віддати тому, хто його їй і вручив. Бо здавалося, що це позбавить її від усіх тих дитячих обіцянок, яким вона, як виявилося, занадто велике значення надавала. І ніщо більше не буде прив'язувати її до того минулого.

— Тебе щось тривожить?

Беатріс відірвала погляд від тоста з маслом. Вона й не помітила, коли служниці зникли й вони з Ентоні залишилися удвох.

— Як тут не думати про вечір? Все ж перший бал, що ми організовуємо. — Вона спробувала видобути усмішку й запила гіркоту від цього безсоромного обману чаєм. Хоча обман не таким вже й безсоромним був — за бал вона теж хвилювалася.

— В тебе ще є можливість скористатися моєю пропозицією. З викраденням. — Ентоні хоч і говорив напівжартома, та вигляд при цьому мав більш ніж серйозний.

Усмішка торкнула кутики її губ.

— Якось іншим разом, мілорде.

— Візьму до уваги, — мовив він і бровою не повівши.

Після сніданку граф Гілфорд відбув у справах, запевнивши, що повернеться дуже швидко.

В будинку тим часом кипіла робота. З оранжереї доставили білі й рожеві троянди, з пекарні — тістечка. Робітники кейтерингової компанії привезли цукерки й інші солодощі, згодом — закуски.

Беатріс не давала собі спочинку й думати про інше не було коли. Ланч перехопила на терасі коли Нелі настійливо тицьнула на стіл перед нею срібну тацю з канапками, сиром та фруктами.

— Міледі, вам потрібні сили, — заявила вона при цьому. — Усю ніч розважати гостей доведеться.

Жуючи канапку, Беатріс подумала про майбутню розмову з графом Албемарлом і спохмурніла. Але довго перебувати у тих думках не довелося. Крізь засклені двері тераси, вона побачила розпорядника балу, що мучив двох лакеїв змушуючи тих совати кований столик то в один то в інший бік. В проміжку між цими пересуваннями він підпирав долонею обличчя й задумливо дивився на нього то з одного, то з іншого боку, як художник на картину. Тоді знову віддавав наказ переміщати. Тож довелося рятувати слуг.

— Міледі, вам час одягатися до балу, — нагадала Нелі, коли прибули музиканти.

Випрасувана сукня акуратно лежала на ліжку, займаючи більшу його частину. Нелі з годину возилась із зачіскою, старанно підколюючи кожен локон шпильками. Допомогла взути ніжно-блакитні атласні туфельки з шовковими стрічками, одягнути сукню.

Беатріс стала перед дзеркалом, поправляючи декольте. Глянсувата поверхня блакитної тафти по низу була прикрашена золотистими візерунками, схожими на паморозь на гілках дерев. Такі самі візерунки, тільки дрібніші, прикрашали й ліф.

Нелі відчинила шкатулку з прикрасами. Графиня довго не роздумувала:

— Сапфіри.

Камінці переливалися глибоким синім відтінком, притягуючи увагу до її декольте.

Камеристка подала їй напарфумлені довгі пальчатки. Беатріс почергово надягнула їх і спинила погляд на ридикюлі, що його залишила на столику.

— Повідом мілорда, що я готова, — звеліла служниці.

Щойно за камеристкою зачинились двері, вона стисла в руці його шнурок. Подивилась в дзеркало —  бездоганний образ.

Ентоні зайшов у двері, що з’єднували їхні кімнати.

Беатріс непорушно дивилася у дзеркало, як він наближався, як спинився за її спиною. Близько. Настільки, що, здавалося, відчула тепло його тіла. В той час як його погляд майже фізично відчувався на шкірі: неквапливо ковзав глибоким вирізом спини, затримався на згині плеча, помандрував шиєю, аж тоді зустрівся з її очима у дзеркалі.

— Один погляд на тебе, й розумієш, що чарівність — не просто слово. Її втілення — ти. Занадто досконала, щоб бути реальністю, а не плодом моєї уяви.

Вона обернулась. Але не в очі дивилась, а на лацкан його темного фрака, де в петлі для бутоньєрки красувалась яскраво-червона троянда. Символ пристрасті й кохання.

Підняла голову.

— Нам час зустрічати гостей, — повідомила притихлим голосом.

Вона злегка закусила губу не знаючи, як правильно реагувати на його потемнілий, сповнений мовчазного зачарування погляд, який одразу ж опустився на її вуста.

— Коли ти так дивишся, я майже забуваю, що джентльмен.

— Чому?

Його голос став тихим і хрипким, сповненим бажанням, яке він більше не міг приховувати:

— Бо моя спокуса твоє ім’я має, Беатріс. Дивиться твоїм поглядом. Шепоче твоїм голосом. Манить твоїми вустами.

Він взяв її руку, далі мовив:

— Зізнаюся: бажання викрасти тебе зараз ще привабливішим здається, ніж учора. Від усіх забрати. Бо я не хочу тебе ділити ні з ким.

Вона міцніше затисла в долоні шнурок ридикюля.

— Зробите це після балу, Ентоні.

Його очі ковзнули по її обличчю. 

— Викрадете мене й відвезете туди, де нікого крім нас не буде, — тихо сказала вона. Не підіймаючи очей від ридикюля, пошепки додала: — Після балу — я ваша.

Вона відчула, як тепло прилинуло до щік. І не знала чи міг Ентоні вкладати у ці її слова те, що вкладала вона. Чи зрозумів.

— Ходімо, — вона вхопила його під руку, не давши можливості продовжити делікатну тему, від якої усе більше ніяковіла.

В бальному залі запалили сотні свічок. Музиканти були на своїх місцях. Величезні чотириярусні таці — заповнені найвишуканішими солодощами та напоями. Їй подумалось, що з’їсти усе це навряд чи гостям вдасться, тож вранці доведеться подумати в який робітничий будинок відіслати усю їжу, що залишиться.

Усе довкола мерехтіло, сяяло блиском в очікуванні перших гостей. А тисячі троянд, розставлених по усіх можливих поверхнях, наче вдихали життя в атмосферу помпезності й розкоші.

— Прочиніть злегка вікна, — скомандувала Беатріс, звертаючись до служниць.