⚜ Розділ 35. “Долі перетнулися не випадково”

Беатріс механічно слідувала маршруту: забрала у модистки сукню, й, вернувшись додому, пішла у бальний зал.

Слуги встигли розставити стільці попід стіну, музичні інструменти розмістили біля східців, килими винесли. 

Економка завзято керувала служницями, які розмальовували підлогу крейдою, роблячи її не такою ковзкою для танців. Інші служниці натирали до блиску столи, що їх доставили ще вранці й помістили в обідньому залі.

“Залишиться прикрасити усе квітами”, — подумала вона, роззираючись довкола.

Ентоні стояв поруч із зоною для закусок із заведеними позад себе руками. Лакеї саме завершували монтаж двох величезних чотириярусних таць, розміром з водограй у її колишньому маєтку. На одній планувалося розмістити фрукти й келихи з напоями, а інша мала помістити різноманітні солодощі від цукерок до вишуканих тістечок.

— В моїй уяві ці таці були значно меншими, — визнала Беатріс, підходячи ближче. Вона зупинилась поруч з Ентоні й додала: — Даруйте, що залишила вас у такий важливий день.

Нелі, що несла згорток з сукнею, вклонилася графу й поспішила зникнути.

— Я завжди до твоїх послуг, — обдав він її теплою усмішкою. 

— І я безмежно вдячна вам за це, — Беатріс старанно уникала його погляду, вдаючи, що роздивляється багатоярусні таці-велетні.

— Краще пообіцяй мені завтра вальс.

— Усі вальси й без цього законно ваші.

Вона швидко опустила погляд на підлогу збоку, вдаючи, що вивчає візерунки, залишені крейдою й похапцем підбирала привід, щоб якомога швидше завершити цю розмову. 

Не встигла.

— Тут усе майже готово, — повернувся до неї Ентоні.

Надалі роздивлятися підлогу, коли він звертався до неї, було б занадто дивно. Тож Беатріс присилувала себе підняти голову.

— Пропоную нам перейти до альтанки, — запропонував він. — Велю подати ланч і твій улюблений мармелад до чаю.

— На жаль, маю відповісти на кореспонденцію. Вранці на це не вистачило часу, а залишати листи й запрошення без відповідей — негоже. — Говорячи це, вона усвідомила, що виправдання прозвучало занадто напружено, тож перш ніж покинути його, спробувала зобразити вибачливу усмішку.

Опинившись в кімнаті, Беатріс втомлено опустилася за стіл і дістала з ящика медальйон.

“Енн має рацію, варто відпустити, — подумала вона, втупившись в срібні вензелі на його кришечці. — Віддати цю згадку й залишити минуле там, де йому й місце”.

Тоді міцніше стисла його в долоні, витягла перо та папір і написала ще одне запрошення на бал, порушуючи усі можливі правила етикету, бо знала: відповісти на її запрошення, він навряд чи встигне, а от приїхати — цілком.

Тихо видихнувши, вона опустила медальйон назад в ящик та взялася за кореспонденцію, бо це хоч якось допомагало не думати про те, що дізналася, про те, що втратила, та про те, що вже здобула з Ентоні.

Коли годинник пробив сьому після полудня, до неї зайшла камеристка, щоб допомогти одягнутись до вечері.

Беатріс відставила перо й зітхнула.

— Повідом, мілорду, що я почуваюся не надто добре й не спущуся сьогодні до вечері.

Нелі пішла, а через декілька хвилин граф вже переступив поріг її кімнати.

— Що трапилось, Беатріс? Ти хвора? — спитав він, тривожачись.

— У мене мігрень. Прошу вибачення, що не зможу повечеряти з вами, Ентоні.

Їй було соромно за цей обман, але бажання побути наодинці зі своїми думками виявилося сильнішим. 

Ну не могла вона сидіти навпроти нього за столом і вдавати, що усе добре. Що усе як завжди. Здавалося, декілька лишніх хвилин, проведених разом і він запідозрить щось: вимушену усмішку, фальшивий тон чи необережний погляд, що викриє її. А їй не хотілося обманювати. Розповідати історію, якою наївною вона виявилася, з нічого нафантазувавши собі усього, теж не хотіла.

Варто було опанувати себе, звільнитися від минулого й гордо ступити у майбутнє. 

— Я пошлю за лікарем, — вирішив граф.

— Ні. Нелі впорається, — відповіла вона поспіхом. — Масаж скронь з олією шавлії й м’яти завжди допомагає, — додала для певності.

Він підійшов до столу, за яким вона сиділа. Опустився на одне коліно й взяв її за руку.

— Я побуду з тобою.

Він сказав це так заспокійливо й турботливо, що її накрила нова хвиля сорому за свої дії й думки. З ніжністю дивився в очі, а вона не знала куди сховати від нього свій погляд.

— Не треба, — майже благала, хитаючи головою. — Я попрошу Нелі всипати в чай якоїсь насонниці. Мені варто просто відпочити. Гарний сон піде на користь, завтра такий важливий день.

Він дивився довго й пильно, ніби чекав, що вона от-от передумає. 

— І вранці усе буде добре, — додала вона пошепки, намагаючись переконати в цьому швидше саму себе. Кволо всміхнулася, щоб підтвердити свої слова.

Ентоні ще якусь мить зосереджено погладжував її долоню, відтак кивнув і випростався.

— Коли що — просто поклич.

Він пішов, а через чверть години у її двері постукалась Нелі з цілою тацею наїдків.

— Мілорд наказав принести вам вечерю, — пояснила вона, примощуючи свою ношу на столику.

Беатріс сумно посміхнулась, дивлячись на тацю. Вона б обманула себе, якби сказала, що Ентоні не завоював її прихильність, її симпатію, її довіру. І хай там як, саме він її чоловік. Цього вже не змінити. Та й не хотіла б вона нічого міняти, бо відчувала щось до нього, щось таке тремке, тепле, щось потрібне серцю.

— Міледі, вам необхідно гарно відпочити, — торочила їй камеристка, підсовуючи чашку з чаєм. — Тут і душиця, і валеріана, і ромашка з м’ятою для доброго сну.

Чай особливо не допоміг. Сон вперто втікав від очей: чи то від думок тих важких, чи від прозріння раптового. Вона лежала в ліжку й дивилася в темряву.

І от, мов встало перед її очима те літо в Баті, де вона зустріла кароокого юнака. Згадалося, як тоді веселилася. Скинувши улюблені ніжно-рожеві туфельки й розкинувши руки радісно кружляла на галявині перед пансіонатом, радіючи сонцю, що не з’являлося з-за густих хмар цілий тиждень. Як після того прибігла у його кімнату, щоб і його долучити до цієї веселої розваги.