34.1

Вона затамувала дихання в очікуванні відповіді.

— Юнак, який називав себе Едмундом Керріком, провів у пансіонаті рік і поїхав звідти цілком здоровим разом зі своїм гувернером. Після того про нього ніхто не чув. Скажу, досить дивна справа, лікар Хілліард Бенсон, що взявся за нього невдовзі після того, як ви з герцогинею Чандос покинули стіни пансіонату, запідозрив, що хвороба у юнака не зовсім хворобою була.

— Це як?

— Отрута.

— Отрута? — глухо перепитала Беатріс.

— Мені вдалося з ним поговорити. Він добре пам’ятав той випадок. Здається, отруту додали в ліки, які той привіз з собою. Лікар Бенсон запідозрив це після того, як пляшечка розбилася.

Беатріс згадала його каламар з мікстурою. Зрозумівши, що ноги можуть не втримати цих новин, опустилася на канапу.

Енн вмить опинилася поруч, занепокоєно заглядаючи їй в обличчя.

— Енн, усе добре, — запевнила вона. — Розповідайте далі, містере Хьюз.

— За словами містера Бенсона, симптоми вказували на Аква Тофану. Цю отруту найважче запідозрити й розпізнати, адже постраждалий згасає поступово: слабшає, худне, почувається млявим та виснаженим, страждає болями й жодні ліки не допомагають. Так може тривати й декілька років. Смертельною стає лише третя крапля. Бенсон припустив, що юнак випив першу чи другу краплю отрути зі своїми ліками. І те, що він їх не допив врятувало йому життя.

Детектив умовк, а Беатріс не знаходила слів.

— Очевидно, отруту додав хтось з близького оточення. Хтось, хто знав про мікстуру й мав можливість це зробити. Але це лише моє припущення — доказів немає, — підсумував Хьюз.

Детектив попрощався й пішов, а Беатріс продовжувала вдивлятися в одну точку на підлозі, міцно вчепившись пальцями в підлокітник канапи. Енн, провела детектива й знайшла її в такому ж положенні, в якому й покинула.

— Ти все чула, — прошепотіла Беатріс ледь чутно.

Підняла голову. В її очах світилося полегшення. 

— Він живий, — додала стиха.

Енн опустилася на канапу поруч з нею й міцно обійняла. Вона не знала, що казати. Не знала чи правильно вчинила, дозволивши дізнатися правду й рвати серце тепер.

— Але Едмунд не його ім’я, — пробубніла Беатріс. — Він обманув мене.

Енн не була певна, чи повинна захищати цього невідомого юнака, але все ж сказала:

— Може, у нього не було можливості розповісти тобі правду. Були якісь причини.

Вони просиділи ще декілька хвилин, перш ніж розімкнули обійми.

— Він аристократ, — промовила Беатріс, незворушно дивлячись на чай, що давно охолов у чашці з її улюбленого сервізу, розмальованого польовими волошками. — Він знайомий з двором, він і про принца та його медальйон знав. Звичайний юнак про таке знати не міг. Він мав гувернера. Він лікувався в Баті. Це далеко не кожен може собі дозволити.

Минуло ще декілька хвилин безцільного споглядання волошок, перш ніж вона зітхнула й промовила:

— Якби він хотів, він би знайшов мене, чи не так? Його родина впливова однозначно. То що його спинило? Я бажана наречена й посаг достатній маю. Мене б з радістю прийняла будь-яка знатна родина Англії. Врешті-решт я ж донька герцога. Минуло вісім років, за цей час він міг мене розшукати. Але не зробив цього.

Обірвавши споглядання волошок, Беатріс повернула голову до Енн.

— Моя наївність, як виявилося, була безмежною, а я просто — закоханою в пам’ять про минуле. Закоханою в те, чого, виявляється, навіть не було.

Бачити такий розпач в очах подруги, було вище її сил і Енн накрила її руку своєю.

— Бет, ти юна була.

— Саме так. І вісім років одержимо вірила в дитячу обіцянку, а насправді навіть імені його не знала. — Вона мала такий ошелешений вигляд, наче на неї щойно зійшло прозріння. — Я ж і не подумала, що він може зовсім не пам’ятати дванадцятирічну дівчинку. Що міг сприйняти усе за наївну гру, якою все, очевидно, й було. Що вже може бути заручений чи й одружений давно. Я так легко дозволила собі цю ілюзію. Так вперто вірила. Я така наївна... 

— Ні, Бет, ти віддана й щира. А кращої подруги взагалі не існує у цілому світі. А те, що було... відпусти його.

Беатріс знову надибала поглядом чашку з волошками.

Раптом їй пригадалась, ніби ненароком зронена фраза: “Беатріс — це ж та, що несе радість”. Фраза, яку знав Едмунд. Це спантеличило її тоді.

“Еліот Кеппел виявив бажання одружитися з тобою задовго до початку сезону”, — зненацька спливли в пам’яті слова Генрі. Брат тоді ще сказав, що він був найбільш настійливим претендентом на її руку і навіть скандал, у який вона випадково встряла з Ентоні, його не спиняв.

А що, як не розрахунок його мотивом був? Корнелія ж озвучила його статки, у нього безліч маєтностей. Та й зв'язки її родини йому не потрібні — він сам спадкоємець герцога й з титулом графа народився.

“У нас з вами набагато більше спільного, ніж це може здатися з першого погляду, — з усмішкою говорив їй він. — Якщо ви дасте надію — я боротимусь”, — запевняв, знаючи, що вона вже заручена, але причини тоді так і не назвав.

"Шкодую, що не встиг познайомитися з вами минулого вечора", — лунали в пам'яті інші його слова. Авжеж не встиг, вона ж тоді, підлаштовуючи йому пастку, випадково впіймала Ентоні й вони були змушені заручитися.

Він має карі очі.

Він на декілька років старший за неї.

— Бет… — Голос Енн звучав, наче здалеку.

Беатріс міцно зціпила зуби, силуючись вдати, що усе добре.

— Я маю їхати, — пробурмотіла. — У нас бал, а я залишила Ентоні одного.

— ୫ —