⚜Розділ 34. “Те, чого навіть не було”

До балу залишався день. Беатріс вирішувала, де розмістити столи для зони з напоями й солодощами, в той час, як розпорядник балу — приземкуватий, сивочолий чоловік з густими бровами й накрученими вусами, намагався визначити, у якій частині бального залу доцільніше розмістити оркестр. Він здався дівчині занадто активним та прудким, як на свій поважний вік, вже втретє міняв місце оркестру, ганяючи графських лакеїв залом.

— Мілорде! — зраділа Беатріс, угледівши Ентоні, що швидким кроком наближався до них. — Не підкажете, де краще розмістити музикантів?

Він спинив свій погляд на розпоряднику балу. Ледве помітно нахилив голову і його очі пробіглись по ньому, ніби оцінюючи. Тільки тоді він стримано, але рішуче спитав:

— У нас кращі помічники, чи не так?

— Так-так! — вигукнув той і враз заметушився, закликавши лакеїв переносити інструменти до східців, щоб музику було чутно і з кімнат другого поверху, як він пояснив на ходу.

Беатріс завсміхалася, спостерігаючи за тією метушнею й ступила ближче до чоловіка. 

— Я бачу, мілорде, ви непогано допомагаєте визначитися, — сказала вона й у її очах спалахнув лукавий вогник. 

— Прийшов врятувати тебе, — в тон їй відказав він, наставляючи лікоть. — Ходімо на терасу.

Беатріс без роздумів взяла його під руку. Зітхнула.

— Чим ближче бал, тим більше я питаю себе: навіщо це мені було?

— Якщо потрібна моя допомога, тільки скажи.

Ентоні відчинив перед нею засклені двері, пропускаючи вперед.

— Ні. — Беатріс похитала головою, розуміючи, що це лише її обов'язок.

Відтак обійняла себе руками й втягнула в легені повітря, наповнене пахощами троянд, що оперізували терасу. Ступила ще декілька кроків і заплющивши очі, підставила обличчя сонцю.

Здавалося, саме цього їй і бракувало: декілька хвилин тиші та спокою.

Ентоні нечутно підійшов до неї.

— Я можу викрасти вас, міледі, й вернути лише на бал, позбавивши усіх цих організаційних мук.

Беатріс розплющила очі й побачила його усмішку.

— Розбійником себе уявляєте, мілорде? — вона грайливо здійняла брови.

Граф не зводив усмішливого погляду з її очей.

— Чоловіком, що …

Його обірвав стук.

— Міледі... — У дверній проймі, що вела на терасу, в поклоні застигла служниця. — Вам термінова записка.

Беатріс взяла складений аркуш.

— Енн, — зраділа вона. 

Розгорнула й пробіглась очима.

— Я маю їхати, — вибачливо подивилась на нього. — Енн просить мене навідатись.

— Поїхати з тобою?

— Ні. Потім до модистки заїдемо, сукні забрати.

Ентоні кивнув.

— Що ж тоді простежу за твоїм помічником.

— Йому це піде на користь, — не змогла вона втримати веселої усмішки.

Їдучи в кареті, Беатріс усе гадала що ж такого могло статися в подруги, щоб вона попросила терміново приїхати. Це зовсім не схоже на Енн.

Графиня Чандос зустрічала її перед маєтком, нервово ходячи перед східцями туди-сюди. Щойно карета спинилась, як вона опинилася перед дверцятами.

— Енн, щось сталося? — Беатріс питально придивлялася до неї, ступивши на бруківку. — Генрі де?

— В парламенті.

Беатріс полегшено видихнула. Значить, не все так погано, як вона собі науявляла дорогою.

Вони рушили до дверей.

— Мабуть, Генрі доб'ється свого з тим білем, — мимохідь зазначила Енн.

— Звісно доб’ється, братик впертий. І завжди таким був.

Вони зайшли до вітальні. Служниця вже мала напохваті гарячий чай. Прудко розлила чашками й поспішила зникнути.

Вони розмістилися за маленьким столиком, по обидва боки якого знаходилися квітчасті канапи. Але жодна з них чаю так і не торкнулася.

Беатріс відзначила, як подруга нервово стискує пальці, не наважуючись розпочати розмову.

— Енн, що сталося? — напряму спитала вона.

Герцогиня Чандос важко сковтнула.

— Не знаю, чи правильно тобі це казати тепер…

Вона заплющила очі й хитнула головою. Знову важко видихнула. Додала:

— Але дізнавшись, приховати не можу. Бо ховати правду — те саме, що обманути.

Беатріс чекала. Зрештою втратила терпіння.

— Що ти дізналася, Енн?

— Пробач, я не встигла тоді відкликати детектива. Він відбув двома днями раніше, а листи в Бат ідуть довго. Він повернувся сьогодні вранці з детальним звітом.

Беатріс враз опинилася на ногах.

— Що ти дізналася?

— Зачекай.

Енн крутнулася до дверей. Не минуло й хвилини, як повернулася разом з високим, статним чоловіком в темному сюртуку.

— Моє шанування, леді Беатріс, — схилився він у поклоні.

— Вітаю, містере…

— Роджер Хьюз, — підказав він.

— Містере Хьюз, — привітала вона його ледь помітним кивком.

— Скажіть леді Беатріс те, що мені сказали, — втрутилася Енн, продовжуючи нещадно жмакати оборку рукава.

— Едмунда Керріка, якого записали в реєстровій книзі пансіонату, як сина есквайра з Рочестера, ніколи не існувало насправді, — видав він.

Беатріс завмерла.

— Це як?

— Ім’я вигадане. Тому й знайти його не вдалося. Сліди замели так, що жодної ниточки до його справжньої особистості не лишилося. Навіть ім'я гувернера, що перебував з ним, виявилося вигаданим. Припускаю, це хтось досить могутній. Інакше просто неможливо було б це все організувати.

— Але навіщо комусь приховувати ім’я? — хвилювання зробило її голос чужим.

— Це міг бути син когось впливового й відомого, — відказав детектив. — Вади й хвороби заведено приховувати, бо це кидає тінь на родину. Та частіше таких дітей віддають до монастирів і забувають. Однак, коли це старший син — усе інакше. Але як би там не було, а те, що цього юнака, відіслали в Бат, його й врятувало.

"Врятувало..." Беатріс ошелешено кліпнула очима.

— Він… — її голос за тремтів. — Його вилікували?