⚜ Розділ 33. “Дім із шипшини”

Ввечері вони відвідали театр. Увага до їхньої пари потроху згасала, її перетягла на себе Велері Таунсхенд, яка декілька сезонів поспіль відмовляла усім прихильникам, серед яких були барони, декілька графів і навіть один поважний герцог. А тепер встряла у скандал. Подробиць ніхто не знав, але поговорювали, що ця леді доволі показово провчила нахабного залицяльника.

Тож Беатріс нарешті змогла розслабитися й сповна насолодитися дійством на сцені Ковент-Гардену, де ставили комічну оперу “Томас і Саллі”. Ентоні за сценою спостерігав мимобіжно, більше дивився на неї, ловлячи кожну усмішку.

Дорогою додому, Беатріс захоплено обговорювала побачене. Вони й незчулися, як карета завернула до їхнього будинку. Але ні йому, ні їй не хотілося завершувати цей вечір.

— Я знаю одне особливе місце, яке тобі просто необхідно побачити, — запропонував Ентоні, допомагаючи їй вибратися з карети. — Що скажеш?

Беатріс ступила на землю й натягла на плечі накидку.

— О такій годині? — повела вона очима по темних вікнах їхніх кімнат над входом.

— Вночі це місце й стає особливим.

— Гаразд. 

Вона зручніше загорнулась в накидку. Попри теплий вечір, ніч виявилась прохолодною. 

На прохання графа, лакей виніс ковдру, а візник зняв з карети ліхтар. Перекинувши ковдру через плече й прихопивши ліхтар, Ентоні подав їй зігнуту руку. Беатріс просунула долоньку, вчепившись за його лікоть і вони рушили стежкою.

— Здається, я вже бачила це місце, — задумливо промовила вона, вслухаючись в кумкання жаб, що наростало. 

— Тільки не вночі, — з усмішкою відповів він.

Беатріс подумала, що від пори доби навряд чи щось може змінитися. Хіба що доведеться спіткнутися декілька лишніх разів, намагаючись щось розгледіти під ногами в темряві, яку погано освічував закопчений ліхтар. А ще безнадійно забруднити поділ сукні, що явно не призначена для нічних прогулянок по росі. Тож вона не підводила очей, стараючись оминати бур'яни, що під своєю вагою схилялися до стежини й нерівності, що їх позалишали коні, яких водили тут після дощу.

Від озера потягнуло прохолодою й вогкістю.

Граф вивів її на поляну, оточену високими вільхами й опустив ліхтар униз.

— Тепер дивись.

Декілька секунд очі Беатріс призвичаювалися до темряви, а тоді вона захоплено зойкнула. В декількох ярдах від них блимали дрібнесенькі зеленкуваті вогники.

— Світлячки!

Вона забула про мокрі туфельки, про забруднений поділ сукні з дорогого шовку, про моторошне пугукання сови з іншого боку озера. Відпустила руку чоловіка й ступила вперед зачудовано роздивляючись живі вогники.

— Їх так багато, — прошепотіла вона, боячись сполохати.

Деякі миготливі краплини світла повзали листям куща, що ріс на березі, декілька світлячків вона помітила у траві, а інші блимали над кущем.

— Дивовижно, — шепотіла, широко всміхаючись. — Ця галявина, наче сповнена магії.

Ентоні розстелив на траві ковдру.

— Ходи сюди, — покликав її.

Беатріс вмостилася, підтягнувши до себе коліна й обійняла їх, очей не зводячи із заворожливого видовища.

— Але ось так краще, — сказав граф опускаючись поруч.

Він ліг на ковдру й руки заклав за голову. Ліхтар позаду у траві слабо освітив його обличчя.

Не довго думаючи, Беатріс стягла з плечей накидку й лягла біля нього.

Світлячки продовжували вовтузитися біля куща, а її усе міцніше огортало відчуття дива.

— Чомусь вподобали лише цей кущ шипшини, — поділився спостереженням Ентоні. — Уявляєш? Три роки зустрічаю їх тут і ніде більше.

— Очевидно, це ідеальний дім із шипшини. 

Беатріс дивилася вгору. Світлячок блимав над ними на тлі затягнутого хмарами неба.

— У Саделі я їх не зустрічала, — промовила вона, роздумуючи. — А у Банбері є світлячки?

— Пошукаємо разом, — відповів Ентоні. — У Банбері є все.

— І латаття з ельфами?

З веселою усмішкою вона повернула голову до нього. Світло ліхтаря падало на його волосся й чоло, але усмішку на його губах вона чітко розгледіла.

Ентоні повернувся на бік й обіперся на лікоть, вдивляючись їй в лице.

— Спробуємо відшукати. 

Удалині почулось пронизливе крякання качок, що сполохано затріпотіли крильми по воді, роздираючи нічну тишу.

“Очевидно підкралася лисиця”, — подумалось їй. Варто було б злякатися. Ніч. Непроглядна темрява. Вони одні біля озера й мало які тут звірі ще бродять. Але його присутність поруч робила перебування безпечним. Саме так їй відчувалося. Невже це і є та довіра, про яку він говорив? І невже він так швидко зумів завоювати її?

— Про що ти думаєш? — Ентоні схилився трохи ближче.

Волосся впало йому на чоло. І Беатріс впіймала себе на думці, що хотіла б прибрати його, відчути яке воно на дотик. 

— Шовк, — бовкнула перше, що на думку спало, усвідомивши, що він чекає відповіді. — Для цієї сукні його привезли з Італії. Сукня зіпсована.

— Припускаю, це не перша твоя сукня з шовку.

— Перша, оплачена тобою. І я бачила рахунок від модистки.

— Що ж вважатимемо це справедливою платою за місце, сповнене магії.

Її погляд вихопив ще одного світлячка, що замиготів над ними.

Очі Ентоні усмішливо примружились.

— Тільки здається мені, міледі, що не про шовк ви думаєте.

Вона провела поглядом світлячка й тихо видихнула. 

— Чесно? Про довіру, — зізналась тихо. — Ти завойовуєш її, Ентоні.

В глибині душі це все ще викликало суперечливі відчуття, адже не входило в її плани, де максимум на що вона розраховувала у їхньому шлюбі — це на повагу. Довіра — щось більше, щось глибше. Щось, що було зайвим. Але було зайвим раніше, а тепер... Тепер цього хотілося.

Ентоні простягнув руку до її щоки. Обережно торкнувся її, зазираючи в широко розплющені очі.

— Не уявляєш, наскільки мене тішать ці слова.

Його оксамитовий шепіт, погляд, сповнений ніжності й трепетний дотик, наповнювали її тіло незвичним жаром. Їй здалося, що в цю саму мить він торкається не обличчя, а душі, по її краю ступає й кожна клітинка її тіла покірно визнає цю його владу. Вона заплющила очі, насолоджуючись ледь відчутним дотиком.