⚜Розділ 31. "Той самий"

— Міледі, — втретє намагалася достукатися до неї розпорядниця кейтерингової компанії. — Що оберете: цукерки, шербет чи вафлі?

Беатріс дивилась на запропоновані солодощі без особливого ентузіазму.

— Нехай буде все.

Жінка вдала, що її це не дивує. Мало які там забаганки бувають в аристократів.

— А як щодо вечері?

— Желе, птиця, суп і м’ясні закуски, — видала Беатріс навіть не задумуючись.

Різко підвелася й попрямувала до виходу.

— Міледі, зачекайте, — Нелі заледве встигла за нею, щоб допомогти з подолом сукні.

— Куди далі, міледі? — спитав візник, перш ніж зачинити за нею дверцята карети.

Графиня дивилася на візерунок мережива на своїх пальчатках, роздумуючи. І таки зважилася:

— Їдь за адресою: Картер Лейн 28.

Нелі насупилась, але питати нічого не стала. Лиш коли карета спинилась перед невеликим будинком на густонаселеній вулиці, з сумнівом видала:

— Міледі, ви впевнені, що вам сюди?

— Ніхто про це не має знати: ні Генрі, ні граф Гілфорд, — попередила Беатріс. — Залишайся тут.

— Як я можу? — запротестувала дівчина й вирішила ослухатись прямуючи за графинею.

Беатріс зціпила зуби, та зупиняти її не стала.

Двері їм відчинила служниця.

— Айлін Аллен вдома? — відповіла Беатріс на її питальний погляд.

— Хто її питає? — посміливішала служниця, з обережністю оглядаючи одяг Беатріс.

— Родичка.

І навіть обманювати не довелося, вони й справді тепер родичі.

— Проходьте, — служниця запросила їх у невеличку вітальню.

За декілька хвилин до них спустилася й сама господиня дому. Її струнка постать в темній сукні з червоною вишивкою дрібненьких квітів по подолу граційно спускалася східцями. Її темне волосся було зібрано у високу зачіску, вигідно підкреслюючи довгу шию, а погляд випромінював цікавість. 

— Ви знаєте хто я? — дивилась на неї Беатріс.

Айлін промовисто позирала на камеристку, не поспішаючи говорити. Беатріс зрозуміла натяк. 

— Нелі, зачекай мене на вулиці, — попросила вона.

Щойно за нею зачинились двері, як Айлін жестом запросила гостю сісти на канапу. Сама сіла навпроти, гордо тримаючи спину й манірно склала руки на колінах.

— Судячи з карети й герба, ви нова графиня Гілфорд. То що ж привело вас до мене, міледі?

— Ви здогадуєтеся, міс Аллен, чи не так?

Жінка посміхнулась, дивлячись кудись у підлогу.

— Хочете подробиць того, як мене звабив ваш чоловік?

— Краще ваш зведений брат. — Таке формулювання чомусь здалося Беатріс прийнятнішим. — Тоді він ще не був моїм чоловіком.

Айлін сумно зітхнула. 

— Бачу, ваші очі, міледі, ще не настільки розплющені. 

— Що це значить?

— Ви впевнені, що готові почути правду?

Айлін дивилася на графиню довгим поглядом, позбавленим будь-яких емоцій. Наче чекала, що та от-от передумає й піде геть.

Та Беатріс стояла на своєму:

— Впевнена.

Увійшла служниця, заторохкотівши тацею з чашками.

— Я сама обслужу гостю. — Айлін одразу відіслала її. І щойно за нею зачинились двері, гмикнула, дивлячись на Беатріс. — Ви ж тут не для того, щоб чай пити.

— Ні. Розповідайте.

— Що ж я попереджала, — вона криво посміхнулась. Подивилася у бік вікна й взялася розповідати: — Я зовсім юною була, коли він став виявляти до мене увагу і з кожним роком ставав усе настійливішим у своїх переслідуваннях. Але він боявся батька й це тримало його на відстані. Та щойно графа не стало, перешкода зникла.

Айлін зробила паузу, мовби збираючись з духом і подивилась на Беатріс.

— Скориставшись горем, він обпоїв мене. А на ранок нас застала служниця в його ліжку. І всі дізналися про мою ганьбу.

Беатріс виявила, що щосили стискує ридикюль.

— Що було далі? — беземоційно спитала вона, розуміючи, що Айлін не поспішає продовжувати.

— Він добився свого й викинув мене як непотріб. От що було. Він новий граф Гілфорд, його слово важливіше за моє.

— А ваша мати?

— Матінка вимагала, щоб він одружився, та він і слухати її не став. Вона не здавалася й тоді граф відіслав її на примусове лікування в психіатричний госпіталь. Ось так просто...

"Господи, невже це все правда?" Беатріс ураз відчула холод, наче на протязі опинилася. Їй схотілося обійняти себе руками й заплющити очі, але вона й не поворухнулася, лиш повільно втягнула в легені повітря.

— Матінка досі там перебуває, а я не можу нічого вдіяти. Він настільки жорстокий, що навіть відвідування мені заборонив. Ніхто в госпіталі не насмілюється порушити його наказ.

Айлін гучно шморгнула носом і продовжила:

— Зганьблена, я не могла залишатися в його домі. Тож він знайшов чоловіка, який за солідну винагороду погодився одружитися зі мною. Він не пошкодував на це грошей. І я перестала бути його проблемою.

Запала тиша, яку ніхто не наважувався порушити.

Беатріс важко сковтнула, дивлячись на свою руку, де під мереживною пальчаткою проступали обриси обручки. Та так і не наважилась підняти очі.

— У вас, здається, є син, — вона не впізнала свій кволий голос. — Чий він?

— Мій син народжений у шлюбі.

— Звісно. — Беатріс підвелася. — Дякую за відвертість, міс Аллен.

— Я так боюся за його майбутнє, — тихо промовила Айлін, ніби до себе, але дивилася при цьому на Беатріс. — Сподіваюся, після вашого візиту й того, що я вам розповіла, він... не припинить утримувати хлопця. 

Беатріс на мить розгубилася, та швидко опанувала себе й холодно запевнила:

— Я посприяю тому, щоб цього не сталося.

Вона йшла до карети слабо відчуваючи землю під ногами. Серце гучно стукотіло у грудях, а її роздирали суперечливі почуття. 

Він не міг... Не міг вчинити настільки низько й підло.

Чи все ж міг? 

Той, хто затишно обіймав у хатині на річці, переконуючи що їй немає чого боятися. Той, хто грав разом з нею на фортепіано, ледь відчутно дотикаючись пальцями. Той, хто купував їй цукерки серед ночі на площі, почувши історію з дитинства. Той, хто так ніжно цілував у лабіринті чужого саду. Невже це один і той самий чоловік? Чи просто вона ще не знайома зі спотвореною версією?