⚜Розділ 30. “Суперечливі почуття”

— У п’ятницю ми дамо бал, — повідомила Беатріс за вечерею. — Ремонт кімнат майже завершено й з умеблюванням встигаємо.

Ентоні коротко кивнув й взявся за ніж та виделку.

Беатріс краєм ока зиркнула на служницю, що стовбичила під стіною притуливши до себе тацю. Це була Холі. Вона й очей не підіймала.

— Мілорде, — звернулась до чоловіка, — мені погодити з вами список запрошених?

— Не бачу потреби. Хіба що вам потрібна моя допомога?

— Ні. Ми з міс Хілл зі всім впораємося, — люб’язно всміхнулась вона, згадавши економку і її витягнуті в тонку смужку губи, які здавалося витягнулися ще дужче, коли вона озвучила їй свої плани й дала доручення писати запрошення.

Упіймавши на собі його погляд, продовжила:

— З оркестром усе погоджено. У нас буде віолончеліст, корнетист, скрипаль і звісно, піаніст. Вранці розішлю запрошення, тоді навідаюся в кейтерингову компанію замовлю вечерю й закуски. Доведеться також замовити лід, на який викладатимуться страви, що їх треба тримати охолодженими.

Ентоні посміхнувся їй, взявши до рук келих з вином.

— Схоже, міледі, у вас усе під контролем.

Вона повторила за ним і собі пригубила напій, думаючи над тим, що не завадило б також відвідати модистку. Їй хотілося мати приголомшливий вигляд. Як-не-як перший бал, який вона дає.

— Зіграєте зі мною на фортепіано? — запропонував граф після вечері.

Беатріс з радістю погодилась і вони декілька годин провели за інструментом та обговоренням музичних вподобань одне одного.

Вона сміялася, розповідаючи як мучився з нею вчитель музики. Ентоні зачудовано спостерігав за зміною емоцій на її обличчі, ловив кожне її слово й кожен видих.

— А яким учнем був ти? — Поруч нікого не було, тож вона зверталася до нього вільно, без нагадування, зрушивши ще один бар’єр між ними.

— Старанним і відповідальним, звісно.

— Так не цікаво, — скривилась Беатріс. — Взагалі-то я чекала якусь шалену історію. Як мінімум про викрадення фортепіано, що мало на меті зірвати урок або хоча б про зламаний через надмірні старання інструмент.

— Не в моєму стилі, — посміхнувся граф.

Вони зупинились перед дверми її кімнати.

Його теплі пальці ковзнули її долонею.

— Що ж, приємних сновидінь, леді Гілфорд.

Він неохоче прощався, що можна було прочитати у вигині його губ.

— Доброї ночі, Ентоні, — сказала вона, зберігаючи невимушеність. І в цю ж мить відчула, що симпатія до нього, стає чимось глибшим, ніж проста ввічливість.

Зачинивши двері, вона вткнулась поглядом в доволі знайомий пакунок на комоді з білизною. Розгортаючи його, вона знала, що знайде там: цукерки й льодяники у формі пастуха та пастушки.

“Не забув”, — усміхнулась до себе, вибираючи зацукрований горішок. І зажмурилась від задоволення, щойно той опинився у роті.

Прокинулася вона на світанку. Справ було занадто багато, як для одного дня. Тож наспіх одягнувшись і прихопивши свічку, поспішила в кабінет економки.

На столі знаходилась ціла гора запрошень, які варто було розіслати з ранковою поштою, бо на відповідь отримувачам давалося три дні.

Вона перебирала другий стос, звіряючи зі своїм списком, як краєм ока помітила світло за вікном. Чоловік ніс ліхтар і вона впізнала в ньому Ентоні, а поруч з ним йшла служниця. Вона підвелася й схилилась до шибки, вдивляючись в їхні силуети, що віддалялися. Тією служницею була Холі. Та сама дівчина, яку він не звільнив з іншими слугами. Єдина з усіх, якщо не рахувати економки, кухарки, дворецького з конюхом й ліхтарника. 

Вони йшли до конюшні, про щось розмовляючи. Беатріс спостерігала за тим, як їхні голови раз по раз схилялися одна до одної. "А при мені він і зайвий раз не глянув на цю дівчину", — подумала вона. Та тут вони йшли, наче давні знайомі чи й узагалі рівня, але аж ніяк не так, як мав би йти граф зі служницею. "Служниця мала б триматись позаду на декілька кроків. Мала б схилити голову й очей не підіймати", — закусила вона губу. А перед дверми, Ентоні й взагалі вчинив немислимо — торкнувся її спини, пропускаючи вперед. Вони зникли.

Беатріс плюхнулась назад в крісло намагаючись знайти пояснення побаченому. Служниця ніякого стосунку до конюшні мати не могла — царина конюха. Тим більше на світанку. Тим більше поруч з графом. Та й він теж, адже робочих рук там вже вистачало.

Жодного разу вона не бачила, щоб Генрі так розв'язно поводився зі своїми служницями. Ніколи. Навіть близько. Він навіть торкнутися собі б не дозволив, не те що ось це... А її чоловік дозволяв собі забагато. Однозначно.

Її чоловік... Але вже наче й не той, ким вчора був.

Беатріс кисло дивилася у вікно, забувши про ті запрошення. Скільки хвилин минуло вона не знала. Ентоні вийшов першим. Одразу за ним з’явилася дівчина, тепер ліхтар був у її руках. Вона роззирнулася, потім смикнула чи то розгладила спідницю — Беатріс не знала, що саме, — але рухи її здавалися різкими та сквапними. Трохи зачекала, поки граф відійде на достатню відстань і, вище піднявши ліхтар, теж попрямувала в будинок.

Беатріс продовжувала насуплено дивитися у вікно, відчуваючи незвичну тягучу важкість у грудях. Хоча наче нічого надзвичайного й не сталося. Просто її чоловік проводить час зі служницею. Вона гірко посміхнулась й продовжила перебирати запрошення.

За сніданком вона більше мовчала, на питання старалася відповідати односкладно: так, ні, або ж коротко кивала. І колупаючи виделкою бекон, зловила себе на тому, що мимоволі приглядається до миловидних служниць, які прислуговували їм, прикидаючи на кого ще, крім Холі, граф може звернути увагу. 

Розуміла, що йому не складе труднощів завоювати будь-чию симпатію. Він привабливий, він уміє гарно поводитися й говорити те, що від нього хочуть почути. Його голос уміє зачаровувати, а його погляд — сяяти обожнюванням. Цьому важко опиратися, вона знала наскільки.

Завершивши сніданок, Беатріс підвелася й кинувши серветку, швидким кроком покинула обідню залу. Вона була вкрай розчарована власною поведінкою, бо хоч і планувала, та не змогла присилувати себе поводитись як годиться. Не змогла втихомирити емоцій, що рвалися назовні. Не змогла дивитися на нього як зазвичай.