⚜ Розділ 29. “Розвінчуючи міфи”

— Обережно, — тримаючи руку дружини, Ентоні допоміг їй забратися в човен.

Густий туман осідав на обличчя. А похмуре ранкове небо супилось так, наче от-от готувалось пролитись дощем.

Вмостившись на лавці, Беатріс відставила парасольку. Їй хотілось відчувати на шкірі прохолодну вологу.

— Тримайтесь, — скомандував Ентоні, відштовхуючи човен веслом від берега.

— Направду, я гадала, що ви візьмете лакея для греблі.

— Тривожитеся, що не впораюся?

— Я непогано плаваю, — усміхнулася Беатріс, намагаючись додати веселих нот цій розмові.

— Я б не став так ризикувати вами, Беатріс, запевняю. 

Його серйозний вираз обличчя, змусив її змінити тему:

— Ви згадували про родинний маєток у Банбері. Ми навідаємося туди?

— При першій нагоді.

Беатріс кивнула, Ентоні продовжив:

— Чесно кажучи, я б із задоволенням відвіз вас туди хоч сьогодні, та це ваш перший сезон і я не маю права відбирати його у вас. 

Човен плив повз водяні лілії.

— Тут чарівно, — Беатріс широко завсміхалася, торкаючись пальцями їх білих пелюсток. 

— Якщо вірити казці, кожна німфея має друга ельфа.

— Він народжується разом з нею і разом з нею вмирає, — підхопила вона. — Ви теж цю казку чули?

— В юності.

Беатріс опустила кінчики пальців у холодну воду й тихо сказала:

— Я теж.

Довгий ряд латаття змінив густий очерет, де вовтузилися дикі качки, які, з їхнім наближенням, з крякотом здіймалися в повітря.

— Раніше тут жив орнітолог, — взявся розповідати Ентоні. — Вистежував у цих плавнях якогось рідкісного птаха. І будинок на воді побудував для зручності.

— Що з ним сталося?

— Продав угіддя мені, переїхав у сільську місцевість, живе експедиціями.

— Звучить гарно, — замріяно мовила Беатріс. Її погляд спинився на верхівці збитої з дощок хатини, що ховалася в очереті. — Знайти захоплення до душі, йти за його покликом.

— Ви знайшли таке захоплення? 

Вона невизначено знизала плечима.

На воду впали перші краплини дощу. Беатріс потягнулась за парасолею і ледве встигла розчинити її, як дощ посилився, задріботівши по воді більшими краплями.

— Сподіваюся, ви не проти тієї хатини, — сказав граф, сквапно повертаючи човен до очерету.

— Зачекайте! — вона спробувала підвестися.

— Що ви робите?

Човен загрозливо хитнувся й граф вхопився за бортики, стараючись втримати їх на плаву.

Вона обережно перемістилася на лавку до нього.

— Отак, — задоволена собою, накрила обох парасолею.

Якусь мить Ентоні з подивом дивився на неї. Відтак вхопив весла й взявся гребти, стараючись не зачепити її.

— Пригніться до мене, — скомандував, коли човен продирався крізь очерет до схованої в ньому пристані.

Він виліз з-під парасолі й вистрибнув на хиткі дошки.

— Прошу, — подав їй руку.

Беатріс без роздумів вхопилась за неї. Нога ковзнула мокрою дошкою, але Ентоні притримав її.

— Хіба тут не зачинено? — з сумнівом косилася вона на двері.

— Я знаю де ключ.

Граф знову випірнув з-під парасолі й рвонув кудись за хатину.

Не минуло й хвилини, як повернувся з ключем.

Двері зі страшенним скрипом відчинились.

Пристановище орнітолога всередині виявилося доволі комфортним, хоч і крихітним зовсім. Великі вікна з виглядом на річку та плавні давали вдосталь світла. Майже половину простору займала канапа з компактним столиком, а в кутку знаходився коминок та добрий оберемок дров. 

Ентоні взяв з рук дружини парасольку й поставив у підставку біля дверей, яка явно використовувалася для чогось іншого. З його волосся стікали краплі дощу, він провів долонями, струшуючи їх.

— Вам варто зняти сюртук. Він весь промок. — Беатріс відвела погляд, роздивляючись протилежну стіну.

Граф так і зробив. Тоді зірвав покривало з канапи й підсунув її ближче до коминка.

— Ми застрягли тут поки не вщухне дощ, — повідомив він, закидаючи поліна в піч. — Варто спробувати зігрітися й висушити одяг.

Беатріс глипнула вниз на мокрий поділ сукні й примостилася на краєчок канапи, розправляючи його.

Млявий вогник все ніяк не розгорався, а вона очей не зводила зі спини чоловіка. Він не здавався й зрештою таки зумів розпалити дрова.

— Перепрошую за зіпсовану прогулянку, — повернув він голову до неї, все ще сидячи навпочіпки перед коминком. — Запевняю, аж ніяк не мав на меті завершити її в цій хлипкій хатині.

— Я не проти опинитися тут. У цьому своя чарівність. На дворі шумить дощ, у печі потріскують дрова. Спокій. Незвично, коли усе життя проводиш в домі з безліччю слуг.

Вогонь розгорівся ще дужче й Ентоні сів біля неї.

— Збережете мою таємницю? — повернув він голову до неї.

— Спробую.

— У Банбері я маю котедж про який не знає майже ніхто. Часто залишаю маєток на тиждень-два і жодних слуг.

— І чим ви там займаєтесь? — питання злетіло з її губ перш ніж вона встигла подумати.

Ентоні дивився на неї. Зосереджено, серйозно.

— Якось покажу, — промовив, ковзнувши очима до її губ. — Гадаю, вам сподобається.

Вона слабко всміхнулася. Могла б заприсягтися, що від такого його погляду аж мурашки по шкірі відчула. Опустила очі на свої долоні, щоб не виказувати збентеження, що раптово заволоділо нею від недоречних спогадів про їх поцілунок у лабіринті.

— Беатріс… — Його рука зненацька накрила її долоню.

— Що?

Її погляд знову звернувся до нього й тиша затягнулась. Його очі не відривалися від її губ в німому питанні, як і її — від його.

Ентоні нахилився вперед. Торкнувся її щоки кісточками пальців. Від його руки віяло димом.

Мов заворожена, дівчина дивилася, як наближалися його губи. 

Він торкнувся її вуст легко, майже несміливо. 

"Лише поцілунок", — подумки твердив він собі.

Беатріс піддалася його ніжності. Її губи розтулилися.

Той несміливий відгук спонукав його настійливіше й вимогливіше припасти до її вуст.

Він схилив її на бильце канапи, однією рукою притримуючи за потилицю. Якби не ті шпильки, не задумуючись зарився б пальцями у її волосся. Його інша долоня ковзнула по її спині, і він відчув інстинктивне бажання притулити, притягнути її до себе якомога міцніше, й дюйма не залишити між їхніми тілами.