28.1

Вона похитала головою, дивно посміхаючись сама до себе. Але не довго думаючи, й собі вийшла з карети.

Бакалійник замикав двері крамниці. Вона неквапом пройшлась повз нього й спинилася в ореолі світла ліхтаря навпроти сусідньої крамниці пекаря. Повільно вдихнувши аромат свіжої випічки, вона замружилася. Цей запах раптом нагадав їй Бат і його…

— Ви така гарна.

Очі різко розплющилися й застигли на дівчинці років восьми, що блимала великими допитливими оченятами. 

Беатріс роззирнулась навсібіч, шукаючи когось з дорослих і знову спинила погляд на ній. Одягнена доволі пристойно, тож виникло логічне питання:

— Ти чому тут одна? Пізно вже.

— Брата чекаю. Він пішов по ліки. — Дівчинка вказала пальчиком у бік аптеки. — Наша сестричка хворіє.

На цих словах дівча розвернулося й взялося стрибати мостовою, уважно вдивляючись в камінчики під ногами.

Беатріс вкотре повела очима до дверей аптеки й ледь не здригнулась, коли ззаду до неї підійшов Ентоні. Він вручив їй два великі льодяники на довгих дерев’яних паличках.

— Подумав, їй потрібна пара, — пояснив, спостерігаючи, з якою цікавістю вона роздивляється фігурки пастуха й пастушки. — Ось ще дещо.

Граф простягнув їй загорнутий конусом паперовий пакунок.

Беатріс розгорнула один краєчок і заглянула всередину.

— Цукерки... — На мить застигла вона над ним. — Дякую. — Нарешті підвела погляд.

— А ви цілуєтесь? — неочікувано прозвучало збоку.

Беатріс втупилась в дівча, що знову опинилося поруч, блимаючи допитливими очима.

— Я знаю, — зі знанням справи продовжила мала, — коли дорослі цілуються, в них з’являються діти.

Спантеличена, Беатріс перезирнулась з чоловіком.

— Цікаво... — протягнув граф, не стримавши смішка.

Зрозумівши, що дорослі не поспішають розмовляти з нею, дівчинка розвернулась і продовжила стрибати камінчиками.

— Куди цікавіше, ніж на балу, — в тон йому відповіла Беатріс. Відтак вказала очима на солодощі у своїх руках й кивнула у бік дівчинки. — Ви не проти?

— Ні.

Вона наздогнала дівча за декілька кроків. Простягла їй цукерки й льодяники.

— Тримай. Для тебе і сестрички, — сказала вона. Тоді низько схилилась до неї й тихо продовжила, з таким виразом обличчя, мовби ділилася величезною таємницею: — Це принц та принцеса й вони обов’язково допоможуть їй одужати.

Мала втішилася й кинулася до юнака, що якраз вийшов з дверей аптеки.

Беатріс провела її поглядом і лише тоді повернулась до чоловіка.

— Цукерня зачинилась, — констатував він. — Я залишив вас без солодощів.

— Я сама себе без них залишила.

Ентоні допоміг їй забратись в екіпаж і вони розмовляли усю дорогу. Він цікавився її життям в Саделі, а вона ділилася історіями з дитинства.

Настільки рано їх ніхто не чекав. У маєтку світили лиш деякі вікна.

— Ви зголодніли? — спитав граф, щойно вони увійшли всередину. — Ми не дочекалися вечері у Честерів.

Він не хотів так швидко завершувати цей вечір, а вона розмірковувала чи доречно це буде. 

— Ходімо, — Ентоні сприйняв її вагання за згоду.

— Але слуги вже відпочивають, — все ж висловила вона сумнів.

— Ми не кликатимемо нікого. Скажу по секрету: місіс Енрайт постійно залишає щось на видноті.

На кухні пахло печенею. Принаймні Беатріс так здалося.

Ентоні по-хазяйськи пройшовся повз довгий стіл і підняв рушник.

— Схоже це м’ясний пудинг. Теплий ще.

Він знайшов тарілки й відрізав їм по шматку.

Беатріс згребла поділ сукні й сіла на стілець, який виявився аж занадто незручним і твердим.

Граф тим часом видобув пляшку вина й дістав келихи з шафи.

— Іноді заходжу сюди серед ночі, — зізнався він, подавши їй келих. Всівся навпроти. — Місіс Енрайт знає це, от і залишає що-небудь. 

— Граф Гілфорд вечеряє на кухні? Немислимо, — усміхалася Беатріс, запихаючись пудингом. — Здається, ви зламали віковічні умовності, що вимагають присутності слуг ледь не на кожному нашому кроці.

Він і собі всміхнувся, смакуючи пудинг.

— Схоже на те.

Беатріс запила пудинг вином.

— Щодня упевнююся, що зовсім не знаю вас, — зізналась, відставляючи келих.

Ентоні схилив голову набік, зосереджено вивчаючи її.

— Сьогодні ви згадували виставу. В театрі у нас орендована ложа на увесь сезон.

Він допив вино, відставив келих. Продовжив:

— А завтра я планую показати вам найкращі місця в Хемпстеді. Ви їздите верхи?

— Вмію, але ні.

— Чому?

Вона опустила очі й похитала головою, ховаючи від нього гримасу болю.

— Не їжджу верхи відколи загинув Джон... — її голос ледь тремтів, видаючи приховану тугу. — А перед тим Елізабет, його дружина. Обох скинув один кінь.

— Співчуваю вашій втраті, — з тихим жалем промовив Ентоні.

Беатріс силувано усміхнулася.

— Усе гаразд, — намагалась вона додати невимушеності голосу, що зрадливо тремтів. — Можемо взяти карету.

— Краще покатаю вас на човні. Що скажете?

— Не маю нічого проти.

Залишаючи кухню, Беатріс кинула погляд на залишені серед столу тарілки й келихи та втішено подумала, що вранці слуги знайдуть їх тут. Хоч прислуга й змінилася, але відтепер вона старатиметься не давати жодних приводів для пліток у їхній родині.

Ентоні провів її до кімнати. Свічки у настінних канделябрах знову горіли, як і до їхнього від’їзду на бал.

Беатріс зупинилася біля своїх дверей.

— Гарний вечір був, — сказала вона, щоб заповнити незручну тишу.

Ентоні ступив ближче до неї й накрив долонями її пальці, що нервово теребили почеплене на зап’ястку віяло.

— Я бачу, що саме вас бентежить, — промовив, дивлячись їй в очі. — Але не варто хвилюватися. Нічого не змінилося. 

Коли він дивився з напівусмішкою, погляд його примружених очей ставав таким ніжним. І коли він додавав оксамитового тону своєму голосу, вона наче ціпеніла й знову переставала дихати.