⚜Розділ 28. “Ніч з посмаком поцілунку”

— Ентоні… — його ім’я розпачем завмерло у неї на губах.

Її пальці міцніше вчепилися в тканину його фрака.

— Нічого не бійтесь, ви зі мною, — шепнув він, ховаючи її у себе на грудях. — Ми подружжя, — нагадав, в спробі вгамувати її хвилювання.

— І шокуємо усіх своєю безсоромністю, — тихо панікувала Беатріс. 

Вона уткнулась носом у фрак і поспіхом прикидала чи є в них шанс зникнути звідси непоміченими, бо ж вихід лише один, наскільки вона зрозуміла.

Шурхіт тканини й кроки чулись зовсім близько.

“Ні, шансу немає”, — посилювалась паніка.

— Тут нас ніхто не потривожить, — долинув чоловічий голос. — Я вдосталь цілуватиму тебе й ніхто мене не спинить.

— Хіба тебе колись хтось спиняв?

За цими словами полився стриманий дівочий сміх.

Беатріс підняла очі на Ентоні, він теж дивився на неї. Говорили ті двоє, а ніяковіла чомусь вона. І не знала: краще видати свою присутність чи стати свідками чогось ще більш непристойного.

— О, я цілуватиму всюди, — тим часом тягнув чоловічий голос, — і тут... і тут... і... 

— Чорт забирай, Чарльзе! — гримнув Ентоні, не витримавши.

Непрохані гості принишкли. Беатріс відпустила лацкани його фрака, він розімкнув обійми й відійшов від колони.

— Норт! Ну звісно, ніхто окрім тебе й не міг завадити мені усамітнитися у власному лабіринті. Вітаю, друже. Еммі, — звернувся він до дівчини, що ховалась за його спиною, — виходь, це Гілфорд.

Та одразу виступила з-за його спини. Її сукня біліла в темряві, мов той маяк.

Беатріс теж вирішила, що час і їй покинути свій сховок, ступила до Ентоні.

— Бачу, не лише ми шукали затишний куточок, — посміхнувся чоловік, помітивши її.

— Обережніше, Чарльзе, — невдоволено буркнув Ентоні.

Той гмикнув.

— Представиш нас?

— Леді Беатріс — моя дружина, — відкарбував Ентоні з явним попередженням в голосі. Тоді махнув рукою в бік чоловіка, недбало продовживши: — Чарльз Уестерфілд, спадкоємець графа Честера.

— А ще вірний друг по всіх юнацьких витівках. Після найбільш цікавих з них нам часто доводилося ховатися у цьому лабіринті, відтягуючи покарання, — весело промовив той. — Леді Беатріс, приємно познайомитися з дівчиною, яка змогла вкрасти неприступне серце Ентоні Норта.

Беатріс розтулила рота, але відповісти не встигла.

— Я, Емілі, — виступила вперед біла сукня. — Леді Беатріс, сподіваюся, ви залишите в таємниці обставини нашого знайомства? Вас, Ентоні, і не питатиму, у вашому мовчанні я цілковито впевнена.

Беатріс аж пересмикнуло від настільки розв’язного й веселого звертання цієї дівчини до її чоловіка. Такого тону вона й собі то не дозволяла з ним.

— Авжеж, — відкарбувала вона холодно. — Нам час іти.

— А ми залишимося… — Чарльз вхопив свою дівчину в обійми.

Беатріс прискорила кроки, поспішаючи зникнути в темному лабіринті й не бачити, й не чути більше нічого.

— Ви не туди звернули. — Наздогнав її Ентоні й вхопив за руку.

— Це… Вони… Там… — Вона спробувала висловити обурення, але не знаходила потрібних слів.

Ентоні різко спинився й вона майже наштовхнулась на нього.

— Вас настільки збентежило побачене?

Беатріс підняла голову, виловлюючи його обличчя в непевному світлі затуленого хмарами місяця.

— А хіба це не сповнена егоїзму безвідповідальність з його боку? — спитала зрештою. — А з її... — похитала вона головою.

— Вони заручені, Беатріс. Чарльз не бавиться. Він одружиться з нею. Їхні імена двічі оголошували на недільній службі.

— Ви відвідуєте службу?

— Іноді. Вас це дивує?

— Ні-ні, – відказала поспішно.

Вони вийшли з лабіринту на світло ліхтаря й Беатріс поспішила відпустити його руку. Подивилася у бік маєтку, де у кожному вікні блимали свічки.

— Не хочеться туди повертатися.

Вона яскраво уявила, що кожен, хто гляне на неї в тому бальному залі, зрозуміє, чим вона займалась з чоловіком в чужому саду.

Ентоні посміхнувся, спостерігаючи за тим, як її пальці несвідомо торкнулися губ, а брови супились в глибоких роздумах.

— Значить покинемо цей бал просто зараз.

— А так можна? — вона з сумнівом глипнула на нього.

— Нам можна все, — сказав він, наставляючи їй лікоть.

Дорогою Беатріс задумливо дивилася у вікно карети. Вона цілувалась.

Цілувалася вперше.

Вона безліч разів прокручувала в пам’яті момент трепетно-обережного дотику його губ, але висновок залишався незмінним: вона цілувалась і це… сподобалось. І було так, наче усе довкола перестало існувати. Здавалося, це лише простий дотик губ, а виявляється, він здатен змушувати забувати, як дихати. Здатен ставати таким солодким, таким... необхідним.

— Вас щось бентежить? — порушив тишу Ентоні. — Ви знову зітхаєте.

Беатріс ураз відірвала пальці від губ, усвідомивши, що знову мимоволі намагалася перевірити чи лишився на них посмак його поцілунку. 

— Ні, — злетіло з її вуст раніше, ніж вона встигла подумати. — Просто задумалась.

Висмикнута з тих бурхливих роздумів, вона виявила, що екіпаж виїхав на Шафтсбері авеню по обидва боки освічену ліхтарями, де розкинувся ряд крамничок, більшість з яких вже зачинились. І вирішила, що за краще буде замінити спогади іншими, безпечнішими. 

— В дитинстві батько іноді брав мене в Лондон. Він привозив мене на цю площу. Я тішилась так, наче то свято яке було — з ним я була, не Джон і не Генрі. Почувалася такою дорослою. Важливою, — усміхнулася вона далекому спогаду. — Тут він купував мені цукерки, мармелад і великий льодяник. То завжди була дівчинка, пастушка схоже.

А вона бачила в ній принцесу. Їй у всьому тоді бачились принцеси.

— Одного разу, ми дивилися тут вуличну виставу, — з усмішкою продовжувала Беатріс, припавши до віконця так, наче в тьмяному світлі ліхтарів могло ожити минуле. — Я вилізла на ящик біля самої сцени, а він стояв поруч, тримаючи за руку. Ніхто й уявлення не мав, що перед ними герцог. Було так весело.

Ентоні погрюкав у стінку карети, спиняючи візника.