⚜ Розділ 27. “Лабіринт Мінотавра”

— Граф та графиня Гілфорд!

Погляди в бальній залі стали повертатися до них.

— Враження, наче не змінилося нічого, — тихо пробурмотіла Беатріс, неусвідомлено міцніше притисши його лікоть до себе й гордо задерла підборіддя.

— Змінилися правила, — так само тихо відказав Ентоні, кивком вітаючи господаря балу, що стояв поруч з дружиною та трьома старшими синами, зустрічаючи гостей.

Вони пройшли вглиб, вітаючи знайомих дорогою й спинились біля колони. Тільки тепер Беатріс відпустила його руку й зняла із зап'ястка віяло, щоб хоч чимось зайняти пальці, тереблячи його.

— І як же вони змінилися? — спитала.

— Тепер нам дозволено куди більше. І під силу стати не цікавими їм.

Беатріс звела до чоловіка питальний погляд.

— Це можливо?

— Більшість чатує на подробиці нашого сімейного життя, — пояснив Ентоні. — Допоможемо їм вгамувати цікавість. Покажемо те, що зробить нас нудними для обговорень.

Беатріс обвела очима зал, шукаючи знайомі обличчя. Але нікого з тих, з ким дійсно хотіла б поспілкуватися не знаходила.

— Звучить заманливо, — протягла задумливо. Її погляд вернувся до нього. — Що мені робити?

— Вірити.

У її очах спалахнув подив, але питання так і не встигла поставити, бо в цей самий момент розпорядник балу оголосив вальс. І поки вона думала над тим, де таке прийнято — розпочинати бал вальсом, коли ще навіть усі запрошені не прибули, Ентоні простягнув їй долоню.

— Зробите мені честь?

— Авжеж.

Вона обережно поклала руку йому на зап’ястя і впіймала себе на думці, що почувається, на диво, спокійно у цьому залі, переповненому, ласими до пліток, людьми.

Вони пробралися ближче до оркестру. Довкола них збиралися пари. Беатріс обернулася до чоловіка, зустрівшись з його незмигним поглядом.

— І в чому ви плануєте їх переконати? — поцікавилась тихо.

— Лише в тому, що пав перед чарами своєї дружини.

Її брови смикнулися догори. Цей його тихий голос. Цей його погляд показово довгий, глибокий. Наче довкола нічого не існує. Наче перед ним найбажаніше видовище, від якого очей неможливо відірвати і єдине, що залишається — лиш насолоджуватися, милуючись.

“Так Генрі на Енн дивиться, — промайнуло в думках. — Так само Джон на Елізабет колись дивися, а батько — на маму. Невже все настільки легко зіграти?”

— Що для них може бути нудніше цього? — додав Ентоні з лінивою напівусмішкою на губах.

Беатріс важко сковтнула, коли його рука торкнулася її спини. Він ближче притяг її до себе, стаючи у вальсову позицію.

— Маєте надто поміркований вигляд. Якщо всміхнетесь мені у відповідь, їм буде куди простіше, — підказав він.

Її рука несамохіть лягла йому на плече.

— Нагадує мені перший наш танець, — прошепотіла, розтягуючи губи в усмішці, сподівалась, достатньо переконливій. — Знову вгамовуємо їхню фантазію.

Вони закружляли під звуки вальсу.

Усмішка графа поширшала, коли він нижче схилився до її обличчя, мовлячи:

— Тільки тепер ви не відводите погляд.

— А ви майстерніше вдаєте, — всміхнулась Беатріс у відповідь.

— Хіба я казав, що вдаю?

Вона спіткнулась. Ентоні відчутніше стис її талію. Виразно дивився їй у вічі, впевнено вів у танці, не даючи збитися.

— Спілкуванню з ким віддаєте перевагу? — поцікавився він, щойно скінчився вальс.

Беатріс роззирнулась навсібіч. Ні Енн, ні Корнелії. Вибір невеликий.

— Леді Гок.

Та знаходилась в компанії інших леді й джентльменів, до яких вони й приєдналися. Радісно взялася знайомити її зі своїми подругами й пробувала втягнути у розмови про ботанічний сад. До них постійно підходили знайомі Ентоні, вітаючи з одруженням. Беатріс лиш кивала й кволо всміхалася, коли чоловік представляв її, мовчки дивуючись тому, наскільки знаним він тут був, попри його репутацію.

— Леді Гілфорд, — звернувся до неї віконт, з яким її щойно познайомили, й ім’я якого, вона одразу ж забула. — Чи можу я розраховувати на танець з вами?

— На жаль, сьогодні більше не танцюю, — вона вибачливо підтиснула губи.

— Шкода, — розчаровано посміхнувся він.

“За правилами етикету тепер доведеться відмовляти усім іншим”, — подумала Беатріс, і ця думка якось зовсім не засмучувала.

Ставало душно й шумно. Вона розгорнула віяло й взялася активно обмахуватись ним, в пошуках брата з Енн чи Корнелії. Якось не так вона уявляла собі ці розваги заміжніх леді на балах.

— Бажаєте вийти в сад? — прийшов на допомогу Ентоні, помітивши наближення чергового численного сімейства, що явно взяло їх за ціль.

— Чому б і ні, — полегшення в її очах було куди промовистішим за слова.

Граф наставив їй лікоть. Вона жваво вчепилась в нього й відпустила лиш на вулиці, коли вони оминули гурт молодих джентльменів, що притихли, забачивши їх.

— Тут значно краще. — Беатріс вдихнула на повні груди, щойно вони ступили на осяяну ліхтарями садову доріжку.

Вечір видався, на диво, теплим, наче створеним для таких прогулянок.

— Показати вам лабіринт? — запропонував граф.

— Тут є лабіринт?

Захоплення в її голосі, викликало в Ентоні усмішку.

— Лабіринт Мінотавра, — уточнив він.

— Серйозно? — Звісно, вона бачила його на малюнку у книжці, але не очікувала чогось аж настільки грандіозного прямо серед Лондона. — Там легко загубитись.

— Вас це зупинить? — Граф звів брову.

Беатріс широко всміхнулась.

— Ні.

Ентоні весело гмикнув.

— Отож. Іншої відповіді й не чекав.

Вони дійшли до краю доріжки й спинились у сяйві крайнього ліхтаря.

— Вражає, — промовила Беатріс дивлячись на стіну зі стрижених кущів вище їхнього зросту й вузенький прохід.

Ентоні дивився на неї.

— І чого ми чекаємо? — променисто усміхнулася вона.

— Оцього. — Він взяв її за руку, переплітаючи їхні пальці. — Тепер ходімо.

Щойно вони ступили в лабіринт, як їх окутала темрява. Очі важко звикали до неї. Але Ентоні впевнено вів її за собою. Вдосталь покружлявши вузькими крученими хідниками, він вивів їх до центру.