⚜ Розділ 26. “Символ кохання королів”

Наступного дня Беатріс відвідала майстерню з виготовлення капелюшків, корсетів та пальчаток. Модистку залишила наостанок. Їй необхідно було оновити гардероб, позбувшись білих кольорів і усіх тих відтінків, що прираховували її до дебютанток.

За вибором тканин та фасонів минула більша частина дня. Додому вона вернулася геть втомлена, але цю втому компенсували дві яскраві сукні, що їх вона замовила ще перед весіллям.

— Мілорд повернувся? — спитала дворецького, згадавши, що вранці Ентоні говорив про поїздку до повіреного у справах маєтку у Банбері.

— Мілорд приймає у себе містера Стоуна, — сповістив Браун, зачиняючи за нею двері.

Хто то такий, Беатріс навіть не думала цікавитись, підозрюючи, що це однаково мало про що їй скаже.

Годинник у холі показував майже п’яту вечора, тож вона веліла подати їй чай, а опісля взялася збиратися на бал.

Камеристка відточеними рухами чаклувала над її зачіскою, а вона сиділа перед дзеркалом і вже традиційно крутила обручку на пальці.

— Нелі, — вона зустрілась з нею очима в дзеркалі. — В тебе є вибір: або ти цілковито віддана мені, або повертаєшся в маєток герцога Чандоса.

Камеристка застигла над прядкою волосся. У її очах світився здогад і Беатріс незворушно підтвердила його:

— Так, я знаю про що тебе попросив Генрі.

Нелі винувато опустила очі.

— Міледі, я погодилася з вашим братом тільки тому, що віддана вам. Навіть якби мілорд не попросив мене, я б усе одно до нього звернулася, якби з вами щось лихе сталося у цьому домі, чи якби граф Гілфорд погано з вами поводився.

“Так. Саме так усе й було б”, — мусила визнати Беатріс. Однак її голос прозвучав холодно й твердо:

— Ти не шпигуватимеш за мною ні для Генрі, ні для кого-небудь іншого.

— Пробачте, міледі. Це більше не повториться.

— Продовжуй, — звеліла Беатріс.

Нелі закінчила зачіску й вона підвелася. Сукня з яскраво-синього шовку личила їй куди більше ніж усі ті відтінки білого разом взяті. Оглядаючи себе у дзеркалі їй здалося, що саме такий вигляд і повинна мати графиня Гілфорд: з високою зачіскою, гордою поставою та сяючими очима, які так вдало підкреслював колір сукні. 

Їй навіть захотілося, щоб Ентоні побачив її такою… розкішною. А тоді осмикнула себе за ті думки, бо навіщо їй його схвалення чи тим більше захоплення?

До неї донісся аромат гліцинії з цитрусовими нотками.

— Міледі, тримайте, — Нелі подала їй збризнуті парфумами рукавички.

Вона взяла їх. Повільно натягуючи, розмірковувала, чи за краще буде чекати чоловіка тут, чи сповістити, що вже готова. Повела очима до дзеркала й зрозуміла, що вибір очевидний.

У коридорі блимали свічки, що їх встигли запалити служниці. Вона піднесла руку до дверей, тихо постукала й завмерла, прислухаючись.

— Так, — почулося по той бік.

Вона штовхнула двері і в ту ж мить зрозуміла, що її поява тут явно стала несподіванкою.

— Беатріс… — руки графа застигли на шийній хустині, яку він намагався зав’язати під високим гострим комірцем.

Він стояв серед кімнати, дивився на неї. Попри те, що на ньому була біла сорочка й жилет, Беатріс не знала куди прилаштувати очі, бо, здавалося, втрутилась в якийсь занадто інтимний момент.

— Перепрошую…— її миттю охопило відчуття незручності.

Вона крутнулась і хотіла було чкурнути назад, але граф спинив її:

— Зачекайте, прошу.

Вона так і застигла, стискаючи пальцями ручку дверей.

Ентоні поспіхом накинув на себе фрак і поправляючи манжети сорочки, ступив до комода. Взяв звідти дерев’яну скриньку й підійшов до неї.

— Беатріс. 

Її пальці нарешті відчепилися від дверної ручки й вона повернулася до чоловіка. 

— Ви незрівнянні, — його голос враз набув оксамитового тембру. 

Його погляд прикипів до її очей. В ньому вона бачила захоплення і на якусь мить навіть сп'яніла від почуття своєї жіночої принадності. Час визнати: хіба ж не тому вирішила якомога швидше показатись йому у цій сукні? 

— Проте,  здається, дечого не вистачає, — додав він, — чогось, що ідеально личитиме вашим очам.

Скринька з тихим клацанням відчинилась і її очі опустилися вниз, прикипівши до кольє із сапфірів. Камені переливалися глибоким синім відтінком на темній оббивці скриньки й здавалося, наче вловили глибину нічного неба. Відтінку саме того неба, коли вони удвох прогулювались садом і місяць здавався таким величезним. 

— Родинні коштовності Гілфордів теж ваші, — продовжив Ентоні, — я велів почистити усе й відреставрувати. Але й хотів, щоб ви мали щось своє, особливе. Нехай це буде моїм весільним подарунком вам.

Мов заворожена, вона не відривала очей від каменів. І знову замаячила надокучлива думка, що сапфіри — символ кохання королів і принців з казок. Аж ніяк не їхній символ.

— Але тоді і я б мала вам щось подарувати, — підвела вона погляд.

— І ви подаруєте. — У куточку його губ з’явилась ледь помітна усмішка. — Адже є те, що подарувати мені можете лише ви. 

Вона злегка примружилась, наспіх розмірковуючи. А тоді здогадалась — законний спадкоємець й ледь не зітхнула.

— І у цьому найбільша цінність, — тихо додав граф.

Її погляд вернувся до сапфірів.

— Дякую, — пробурмотіла вона, торкнувшись нитки перлів у себе на шиї. — Почекаю відповідної нагоди надягнути його.

— Навіщо ж чекати? 

Вона дивилася на сапфіри, що так доречно пасуватимуть яскраво-синьому шовку й вже уявляла себе в них.

“Що ж коли так…”

— Допоможете? — спитала, обертаючись до нього спиною.

І завмерла, щойно його теплі пальці торкнулися її шиї. Дотик був таким ніжним, що вона відчула, як швидше забилося її серце.

Ентоні миттю впорався із застібкою й нитка перлів повільно ковзнула з її шиї. А її погляд ураз наткнувся на ліжко: велике, масивне з темної деревини з химерним узголів’ям. Деревини в кімнаті взагалі було багато, що в поєднанні з темними тонами шпалер робило спальню її чоловіка більше схожою на похмуру кімнату середньовічного замку.