⚜ Розділ 24. “Чоловіки його статусу”

Він поїхав.

Беатріс дивилася з вікна, як граф стояв унизу перед ліхтарем, а тоді рвонув у бік стайні. Слідом за ним вискочив слуга з капелюхом і плащем. А вже за декілька хвилин вона ледве розрізнила його темний силует на чорному коні, що показався під ліхтарем біля конюшні й понісся кудись в ніч.

І, звісно, вона мала приблизне уявлення куди можна було так раптово зірватися пізнього вечора.

Ні, це не стало несподіванкою. Кого обманювати? Враховуючи його репутацію, чогось такого й варто було очікувати. Хоча, мусила визнати, якась, зовсім крихітна частинка її, хотіла б вірити в протилежне.

Та у будь-якому випадку шляхетна леді не повинна звертати увагу на таке.

Вона мляво й знесилено опустилася на стілець. Свічка блимала перед нею на столику. Кімната похитувалася. На серці вже не було так весело й легко. І в дзеркалі вона зовсім не нагадувала те пустотливе створіння, що, здавалося, щойно, з рожевим рум’янцем і блискучими очима, кружляло вітальнею, перемагаючи запамороки.

— Після цього вам завжди краще спиться. — Нелі принесла склянку молока й мармеладки.

Від одного погляду на тацю, їй стало недобре.

— Віднеси назад, — скривилася вона, відвертаючись. А тоді переодягнулась у нічну сукню й шаснула під холодну ковдру.

Граф вернувся під ранок. Крізь сторожкий сон,  на фоні цілковитої тиші, Беатріс почула кроки під своїми дверми, а потім — як приглушено зачинилися двері сусідньої кімнати.

Сніданок вона веліла подати їй у ліжко. Не хотілося сидіти за великим столом самій, була певна, що він не спуститься, враховуючи, що повернувся якихось кілька годин тому.

В голові пульсував легкий біль. “Справедлива розплата за швидкоплинні радощі”, — подумала вона, сідаючи в ліжку. Затулила руками обличчя.

— Заходь, Нелі, — відповіла на стук у двері, віднімаючи долоні.

Та замість камеристки, на порозі стояв граф.

— Ви нездужаєте? — уп’явся він стурбованим поглядом і ступив до її ліжка. — Мені послати по лікаря?

Беатріс зніяковіло підтягла ковдру аж до підборіддя.

— Ні, — пискнула. — Я здорова.

Стурбованість у його погляді враз змінилась недовірою й нарешті розумінням. 

— Перепрошую. — Ентоні делікатно відвів погляд убік, суплячись. — Очевидно, неправильно зрозумів слова вашої служниці.

Він був одягнений у свіжу сорочку з накрохмаленим коміром і манжетами, чорний жилет, волосся старанно причесане, на руках білосніжні пальчатки. Він чекав її на сніданок. І байдуже, що ніч провів поза домом, але роль господаря виконував справно. Та звідки їй було це знати?

— Я не думала, що ви спуститесь до сніданку, — пробурмотіла, сама не знаючи нащо пояснює.

Він знову повів очима до неї.

— Чому?

— Міледі… — почала було Нелі й застигла з тацею на порозі. — Мілорде, — швидко схаменулась, уклонилась та так і завмерла з опущеною головою.

Граф кинув погляд на тацю з наїдками.

Так, її камеристка зібрала, певно, зо пів столу на ту тацю й ледве втримувала її вагу. Ті, хто нездужають, стільки не їдять.

— Смачного, міледі, — шанобливо кинув їй Ентоні й швидкою ходою покинув кімнату.

Беатріс підтисла губи. Трохи незручно вийшло. Але теплі булочки з хрусткою скоринкою та сливовим джемом допомогли швидко усе забути.

Замовлені нею майстри — шпалерник, крамар зі зразками портьєрних тканин, тесля, реставратор та інші — мали прибути ближче до обіду. В неї залишалося декілька годин.

— Нелі, — звернулась вона до камеристки, — дай розпорядження принести мені ромашкового чаю у бібліотеку.

Дивна річ, вона ніколи не любила бібліотеку у своєму родинному маєтку, а тут це місце здавалося найзатишнішим, а ще мало милий балкон, куди вона й забралася з першою-ліпшою книжкою, що трапилась під руку. Нею виявилися ліричні балади Вільяма Вордсворта.

Попиваючи чай за маленьким кованим столиком, Беатріс більше роздумувала над життям, ніж читала. І виявила, що до графа приїхав якийсь чоловік. Ентоні зустрів його перед входом, повів у будинок.

— Це ювелір, — пояснила Нелі згодом, коли прийшла повідомити про приїзд майстрів.

Беатріс втішилася й залишивши книжку на столику заспішила униз, показати їм фронт робіт. Після чого взялася керувати знесенням меблів, що потребували реставрації, у віддалену кімнату. Роздивлялася зразки шпалер для двох гостьових кімнат, підбирала тканину для портьєр та навіть допомагала служницям складати старі шпалери до скринь, які потім планувала відправити на зберігання на горище.

— Міледі, — до неї підійшла камеристка, — я взяла на себе сміливість наказати приготувати вам ланч. Куди подати?

Беатріс оглянулась на той гармидер, що вони учинили довкола. Згадала про затишний балкон.

— У бібліотеку, на балкон через десять хвилин. Міс Хілл, — звернулась до економки, що невдоволено стояла збоку, — простежте, щоб вітальню й обідню залу підготували до вечері. У нас сьогодні гості.

Перш ніж піднятися у бібліотеку, вона заглянула на кухню, перевірити чи встигає кухарка, адже на вечерю запланувала п’ять змін страв.

— Запевняю, міледі, усе буде до ладу, — тепло усміхнулась кухарка, завзято збиваючи білки.

Впевнившись, що усе йде як треба, Беатріс піднялась до бібліотеки й вийшла на балкон. Її погляд одразу ж спинився на темно-червоній троянді, що визирала з-поміж сторінок книжки, залишеної на столику.

Вона розгорнула її й очі пробіглись по рядках:

“...Не раз до тебе линули думки!

І нині в мерехтінні дум пригаслих

Між образів затертих, нечітких,

Що тлом їм пролягла моя розгуба,

Картину пам'ять відкриває знов...”

“Недарма Вільяма Вордсворта вважають одним із перших англійських романтиків”, — з несвідомою усмішкою розмірковувала вона, вдихаючи пахощі троянди.

А потім, примостившись за столик із сендвічами з яловичиною та сиром, вона помітила, що граф знову когось приймав у себе. Лискуча карета, що стояла на під'їзній доріжці з невідомим їй гербом на боку, натякала на високий статус гостя.