⚜Розділ 23. "Під маскою стриманості"

Дощ за вікном давно стих. Годинник розмірено цокав, розбавляючи тишу.

— Можна дещо спитати? — порушила вона мовчанку.

— Питайте.

— Скількох дітей вам треба, мілорде?

— Ентоні, — за звичкою поправив її. На його губах з’явилась тінь усмішки.

— Тож… — чекала відповіді вона.

— Ніколи не думав про кількість.

— Жахливо незручно, — пробурмотіла вона, заглядаючи у свій келих. — Хотілося б знати скільки разів нам доведеться…ну… — вона затнулась.

Йому хотілося бути джентльменом. Він щосили старався, та в такі моменти чоловік у ньому брав гору. Уява послужливо малювала, як її волосся розсиплеться подушками на його ліжку, золотом відблискуючи у сяйві свічок. Як нависаючи над нею, він торкнеться цих злегка розтулених губ, вбираючи її чуттєвий вдих.

Він посовався на кріслі, обриваючи ті фантазії. Повільно видихнув, аж до болісної нестачі повітря в легенях.

— А ви, Беатріс? — І навіть здивувався, що майже вдалося прогнати з голосу хрипкість. — Скількох дітей хотіли б ви?

— Я? — Спантеличено заблимала вона очима. — Двох?.. — відповіла настільки невпевнено, наче в нього питала.

Досадно спостерігати за її ніяковістю було вище його сил.

— Спішити нам немає куди. В будь-якому випадку.

Вона зітхнула з явним полегшенням і схилилася до столу, щоб поставити пустий келих. А він вирішив за краще змінити тему.

— Ваша черга розповідати. Хочу дізнатися про вас усе: що ви любите, що ненавидите крім моркви й пальчаток, звісно. Чим ви живете, про що мрієте?

Її очі дивилися трохи сп’яніло. І вона злегка прикусила губу.

— Наприклад, чого вам хочеться в цю саму хвилину?

Йому й справді було цікаво. Не лише тому, що її сп'янілий погляд і звабливо прикушена губа змушували його уявляти щось більше. Він хотів дізнатися яка вона справжня, які мрії й бажання ховає під маскою стриманості.

Вона безпомічно здвигнула плечима.

— Повноти життя. Веселитися так, наче умовностей не існує. Відчути свободу від них.

— І що вам заважає це зробити?

 Беатріс усміхнулася, неспішно роззираючись довкола. 

— Нічого насправді. Я могла б, наприклад, кружляти тут зараз. Може й танцювати, поки ніхто не бачить. І байдуже, що без музики, байдуже, що одна. Як у дитинстві, коли не задумувалася ні про що. І життя було таким простим, таким веселим.

Її усмішка стала ще мрійливішою, а погляд примружених очей — ще більш хмільним.

— Чому без музики? — спитав він. — Я зіграю для вас.

— Ви вмієте?

Ентоні лише посміхнувся. Умить опинився на ногах і подав їй руку.

— Прошу, леді Гілфорд.

Він сів за фортепіано й без жодного вагання поклав руки на клавіші, наповнюючи кімнату музикою.

— Це ж перший акт опери, що дають цього сезону! — вигукнула Беатріс, одразу впізнавши мелодію. — “Танцівниця й король” авторства Антуана де-Сантіса. Ми з Енн були на прем’єрі. Говорять, він невизнаний син когось з європейських королів.

Ентоні посміхнувся про себе, уявляючи, як вона здивується, дізнавшись, та продовжив грати.

Беатріс кружляла й танцювала, чергуючи незграбні па з цілком граційними рухами. Сміялась так заливисто, що й слугам чутно було.

В навіженому танці довкола неї кружляли вогні свічок.

— Як же давно я не дозволяла собі такого, — задихано впала вона на канапу й розкинула руки. — Поводитися так по-дитячому, вільно й весело.

Музика стихла, Ентоні рушив до неї. Замість того, щоб сісти в крісло навпроти, примостився поруч.

Впоравшись з запаморокою, Беатріс ліниво повернула до нього голову.

— Ентоні, я вас зовсім не знаю, чи не так?

Вона продовжувала мляво усміхатися. Її груди часто здіймалися. Щоки вкриті рум’янцем. Волосся розпущене, бо кружляючи, вона звільняла заколоті пасма з вигуками: “Геть ці шпильки!”.

— Чому я раніше не помітила... — пробурмотіла вона, вткнувши погляд у його руку, що лежала так близько від неї на бильці канапи.— Довгі музикальні пальці. Ви ж музикант.

— З дитинства граю на фортепіано, — підтвердив він.

— Розкажіть.

Музика виявилася їхнім спільним захопленням. І за розмовами тими Ентоні втратив лік часу.

— Я бачу, ви стомлені, — сказав він, дивлячись у її осоловілі очі. — Дозвольте провести вас до кімнати.

Вона хихикнула.

— Так дивно. Ви мій чоловік і просите дозволу.

— А не повинен?

Вона стенала плечима й подала руку. На східцях декілька разів спіткнулась.

— Ці спідниці… — пробелькотіла, вище піднімаючи поділ сукні.

Ентоні делікатно відвів погляд від білих панчіх і тонких щиколоток та міцніше притиснув її руку до себе.

Біля дверей кімнати, Беатріс відпустила його лікоть. Протяжно видихнула й обіперлась спиною на двері.

— Було… весело, — проказала. Задерла голову, ще й потилицею спершись на дерев’яне полотно.

Полум'я свічок в канделябрі збоку розгойдувалося, кидаючи тінь на її обличчя, на очі, що дивилися так розслаблено, з нотками цікавості. Він бачив у них те, що хотів побачити: очікування.

Ніби того було мало, вона ще й мимоволі облизала губи, прикувавши його погляд до них.

“Лише пів кроку...”

Його погляд опустився нижче. До вирізу сукні, де білявий локон грайливо торкався шкіри. Її подих став частішим, чи то йому лише здалося. 

“Кроків десять до ліжка, — спалахнула небезпечніша думка, а за нею інша: — Зупиняти навряд чи стане — змирилася, про дітей питала".

"Але вона п’яна, — жорстко спинив він себе. — Лише негідник може дозволяти собі подібні думки".

Та він би й не вчинив так нізащо, хоч як би не жадав її. Бо понад усе хотів, щоб вона бажала його так само пристрасно. Щоб п’яніла не від вина, а почуттів. Щоб завмирала від задоволення щоразу, коли він ніжно торкатиметься, пеститиме її. Щоб її шкірою розсипалися сироти, коли лагідно шепотітиме їй на вушко милі непристойності і, щоб вона закушувала губу, уявляючи те.

Хотів бути єдиним у її думках, фантазіях і мріях.

Він зупинив руку на півдорозі до її локона, стискаючи бажання міцно в кулак. Підняв очі.