⚜Розділ 22. “Таємниця впевненості”

Ближче до вечора замрячило.

Дім заповнили нові слуги, але прислуговувати за вечерею залишилася Холі.

Граф Гілфорд повільно відпив ковток вина, спостерігаючи, як його дружина допивши свій келих, опустила його на стіл, подаючи служниці знак. Дівчина прудко наповнила його й розклавши страви, стала під стіною. 

— Можеш бути вільна, — звеліла їй Беатріс.

Вона все більше освоювалася в їхньому домі. Це неабияк тішило його.

— Чим ви сьогодні займалися? — поцікавився Ентоні, відставляючи келих на стіл.

— Вивчала записи міс Хілл, — відповіла Беатріс і взялася прилаштовувати на колінах бавовняну серветку. — Пройшлася будинком. З'ясувала, що деякі кімнати потребують ремонту, деякі меблі — реставрації.

— Тут давно варто було навести лад, — погодився він.

Вона нарешті розправила серветку й підняла від колін погляд, діловито мовлячи:

— Не завадило б умеблювати декілька гостьових кімнат, замінити канапу у вітальні, крісла у передпокої й оббивку на диванах. А ще шпалери в декількох кімнатах і портьєри, особливо з сонячного боку. 

— Ви чекаєте мого дозволу? — спитав він стежачи за її обличчям.

Її погляд саме на це й натякав.

— Беатріс, це ваш дім. Ви господиня й маєте право робити тут усе, що душа бажає. Можете найняти будь-яких майстрів, замінити хоч усі меблі, шпалери й паркет заодно. Можете навіть перебудувати увесь дім.

Вона кліпала очима, наче й не очікувала почути нічого такого.

— Ні в чому собі не відмовляйте. Рахунки я оплачу, — додав Ентоні, прийнявшись за шматок яловичини.

Коли вони закінчували вечерю, мряка за вікном перетворилася на зливу, що барабанила по шибках і покрівлі. 

Беатріс відставила виделку й взяла до рук келих.

— Ентоні, — вона втретє без нагадування звернулась до нього на ім'я. — Я маю намір запросити завтра на вечерю Генрі з Енн, Корнелією з тіткою та леді Гок.

Він коротко кивнув.

Насправді його дивувало те, що Святоша, як позаочі називали нинішнього герцога Чандоса, досі не навідався. Правду кажучи, він очікував його рано-вранці після шлюбної ночі. Гадав, той захоче перевірити чи не замордував він його сестру.

— І якщо ви не будете проти, — вела далі Беатріс, — я прийму запрошення на бал у Честерів.

— Звісно, приймайте.

Її очі засяяли й вона допила другий келих вина. А тоді склала руки на колінах.

Йому не хотілося так швидко завершувати цей вечір.

— Ходімо до вітальні, — запропонував він. — Велю подати туди чай.

Він задзвонив у дзвоник.

Беатріс згорнула серветку й поклала її праворуч від тарілки. Тільки тоді підняла голову.

— Краще вина, — кинула вона.

“Погана ідея”, — подумав Ентоні, злегка примруживши очі. Він, звісно, помітив, що за вечерею вона більше пила, ніж їла.

На порозі з’явилась служниця, розгублено переводила погляд з графа на графиню, намагаючись з’ясувати, хто її викликав. Помітивши дзвіночок перед ним, вона схилила голову.

— Мілорде?

“А втім… нехай”, — вирішив він, не відводячи погляду від Беатріс.

— Подай вино у вітальню, — наказав служниці.

Тоді прихопив зі столу великий свічник і вони з дружиною перемістилися туди. Увагу Беатріс одразу привернуло фортепіано, що загородило увесь куток неподалік вікна.

— Красиве, — вона провела кінчиками пальців його кришкою, тим самим прикувавши до них погляд графа.

— Тут змінений механізм Крістофорі. Покращене звучання.

Ентоні поставив свічник зверху на фортепіано й м’яке світло свічок освітило її обличчя.

— Зіграєте для мене? — попросив він.

Беатріс взяла нотну книгу.

— Не пригадаю, коли востаннє сідала за фортепіано, — зізналась чесно, гортаючи сторінки.

Її пальці спинились.

— А знаєте — спробую, — глипнула вона на нього. — Але заздалегідь попереджаю: ідеальної гри не чекайте.

Ентоні дивився з якою грацією вона, притримуючи спідницю, вмостилась за фортепіано. Підняла кришку, установила нотну книгу на тримач, а тоді на мить завмерла й набрала в груди повітря, перш ніж торкнутися клавіш.

Музика полилась. Він дивився, як її тонкі пальці, прикрашені двома каблучками, вправно пурхали над клавішами. Милувався, як зосереджено вона читала ноти.

Її вуста злегка розтулилися, слабкий рум’янець торкнувся щік, хоч вона й видавалася при цьому цілком зібраною.

І була навдивовижу чарівною. Його дружина.

Музика стихла.

— Ваша гра чудова.

Беатріс повернулася до нього.

— Ви зламали б віковічні умовності, якби сказали щось інше.

— Це правда, Беатріс. Ви гарно грали.

— Я помилялася.

— І це нічого не змінює.

Вона схилила голову, ховаючи усмішку.

Уже за хвилю обоє йшли до канапи, де служниця залишила пляшку з келихами й тацю з фруктами.

— Мені усе більше подобається тут, — весело мовила Беатріс вмостившись з келихом вина на канапу.

— Тоді мушу зізнатися, що тут ніколи не було так добре, до вас.

Його слова спонукали її посерйознішати й зробити черговий ковток вина.

— Я так розумію, зараз ви стаєте душевним другом, — стримано зронила вона, посовавшись на канапі.

— Це проміжний етап. Моя мета стати більше, ніж другом.

Ентоні сидів навпроти неї з келихом, ліниво відкинувшись на спинку крісла, спостерігав, як вона вхопила повітря й навіть губи розтулила, але говорити не поспішала. Щось обдумувала.

— Я нічого про вас не знаю, — сказала зрештою. — Розкажіть хоч щось.

— Що б вам хотілося почути?

— У вас репутація дуелянта, — видала вона.

Правду кажучи, граф не очікував, що вона зайде з такого боку.

— Ніколи не розуміла, нащо так бездумно ризикувати життями? — Вона хитнула головою й припала до келиха.

— Коли є впевненість — це не ризик, — відповів він.

— І в чому таємниця впевненості?

Ентоні скосив погляд на келих з вином у своїй руці. Така розмова вимагала чогось міцнішого. Без сумніву.

— В моє серце не влучити, — відказав з натяком на усмішку, сенсу якої вона усе одно не зрозуміла б.