⚜ Розділ 21. “До душі”

Третього дня свого заміжжя Беатріс ще більше впевнилась, що її чоловік не такий, яким вона собі його уявляла.

Він знову закотив рукави сорочки й носив воду з колодязя, що за маєтком. Граф. Хто б подумав? А перед тим накопав десяток ям для дерев, ще й спитав її, де краще садити. Причому питав з такою серйозністю, наче вона й справді щось в тому тямила.

— Беріть саджанець, — звернувся він до неї.

Беатріс витягнула деревце айви зі зв’язки.

— Гадаю, саме час зізнатися, що я ніколи раніше цього не робила. — Насупилась вона, з перебільшеною обережністю вкладаючи його в ямку.

Ентоні накрив її пальці своєю долонею, вирівнюючи стовбур. Вона відчула його тепло, і їхні погляди зустрілися.

— Ось так, — промовив він і лише тоді повільно відійняв руку.

— Вам подобається це? — спитала Беатріс, дивлячись, як він старанно загортає землю. — Садівництво?

— Трохи.

Дерево трималося рівненько. Вона взяла другий саджанець і спостерігаючи за вправними рухами чоловіка, упіймала себе на думці, що він явно не вперше цим займається.

Затрамбувавши останню ямку, граф випростався й окинув поглядом рядок саджанців. 

— Ми їх висадили, — задоволено промовив він, після чого його погляд спинився на відрі з водою. Простягнувши їй руки, він спитав: — Допоможете?

“Що тут складного? Для тебе щодня це робить служниця”, — подумки зверталась сама до себе Беатріс, беручи череп'яний кухоль з трави. Вона зачерпнула ним воду й злила йому на руки.

Граф випростався й провів по волоссю вогкими долонями, прибираючи його з чола. Її погляд заворожено помандрував за його пальцями.

Так, її чоловік був привабливим. Особливо в такому одомашненому вигляді, не обтяженому тими шийними хустинами й жилетами з сюртуками. Із закоченими рукавами, розтріпаним волоссям.

— Дякую, — промовив він з ледь помітною усмішкою, що злегка підняла кутики його вуст.

Беатріс різко відвела очі, зрозумівши, що занадто довго дивилася на його губи.

— Рада допомогти, — пробурмотіла, вдаючи, що роздивляється посаджене деревце.

— Маю вам дещо показати, — повідомив Ентоні, жестом запрошуючи її вглиб саду. — Ходімо.

Вони пройшли повз фруктові дерева й невдовзі Беатріс помітила дерев’яну гойдалку, сховану за крислатим гіллям старих яблунь.

— Мотузки нові, їх замінили тиждень тому, — зазначив граф, підходячи ближче. — Тож усе безпечно. Ходіть. 

Беатріс не змогла стримати усмішки. 

— Не пам'ятаю, коли востаннє гойдалась, — зізналась вона, зручно примостившись на дерев’яну дошку й вхопилась руками за мотузки.

Граф легко розгойдував її, а вона радісно підставила обличчя сонцю.

— Я вже й забула, яке це чудове відчуття, — прошепотіла вона, блаженно заплющивши очі.

Міцніше стиснувши мотузки, вона сповна віддалась призабутим відчуттям польоту, коли паморочиться голова, а вітер обвіває обличчя аж до нестримного бажання обігнати його.

І спогади нахлинули самі собою. 

— Вище! — вигукувала писклявим голосочком, гойдаючись на скрипучій гойдалці.

— Ти замала, щоб вище розгойдуватись, — розсудливо завважив Едмунд, стоячи збоку.

Вона ображено закопилила губу, недобре глипнувши на нього. Будь-яке його завваження, що вона замала, неабияк дратувало її. Наче ті декілька років різниці між ними, щось суттєво змінювали, роблячи його аж таким вже дорослим. І кожне отаке його “замала”, відповідно, ставало викликом.

Вона глянула в гурт дітлахів, що роїлися поруч, бавлячись в наздоганялки.

— Не хочеш ти, мене Луї розгойдає, — видала задерикувато, зупинивши погляд на юнаку її віку з веснянкуватим обличчям, що постійно крутився поруч з ними.

Едмунд стиснув губи й здався. 

— Тримайся міцніше.

Так, вона знала, як добитися свого й знову запищала від радощів. Задерла голову до неба й очі заплющила від утіхи. Чепчик злетів, дві довгі кіски з вплетеними блакитними кісниками звисали донизу, сукня розвівалась.

— Вище! — Беатріс не одразу усвідомила, що вигукнула це вголос.

Очі розплющились. Ентоні широко усміхнувся, дивлячись на неї.

— Тримайтесь міцніше, — сказав він, перш ніж виконати прохання.

Вдосталь нагойдавшись, Беатріс жваво зістрибнула з гойдалки. Граф завбачливо наставив їй лікоть, і вона, відчуваючи легке запаморочення, з вдячністю вчепилася в його руку.

— Знав, що ця забава припаде вам до душі, — відзначив він весело.

Вона підняла до нього погляд.

— А вам, що до душі? — спитала безтурботно.

— Певна річ, радість у ваших очах, — без роздумів відказав він.

Трохи збентежено Беатріс опустила очі, сховалась за крисами капелюшка.

Вона не розуміла його.

Вона дала йому повну свободу, для гульвіси — саме те, що треба. Натомість він сидить удома, розважає її, садить дерева... Наче цей шлюб — результат великого кохання, а не простого розрахунку чи прикрої випадковості.

Він мав би бути байдужим, мав би дивитися з холодною ввічливістю, мав би займатися своїми справами, залишаючи її саму в цьому домі, а вечорами мав би зникати. Але не робить цього.

Він мав би бути чужим, натомість ставав таким... наче своїм, близьким.

— Допоможу на стайні, там сьогодні бракує рук, — ще дужче спантеличив він її, підвівши до східців. — Ви знайдете чим зайняти себе?

— Спробую.

— Коли маєте бажання, можете допомогти міс Хілл з підбором прислуги. Сьогодні прибудуть перші претендентки.

Ті претендентки на посаду покоївок виявилися всі як одна молоденькими й з мінімумом досвіду, а деякі й узагалі без рекомендаційних листів. Наймолодшій із них взагалі ще й дванадцяти не було, але міс Хілл, суворо стискуючи губи, одна за одною схвалювала усі кандидатури.

Беатріс сиділа збоку, особливо не втручаючись в цей процес. Зрештою, втомившись від одноманітних питань, якими економка засипала дівчат, вирішила шукати собі інше заняття.

На кухні, яку вона знайшла майже одразу, познайомилася з кухаркою, склала меню на тиждень, мимоволі відмічаючи допитливі погляди, які крадькома кидала на неї помічниця кухарки Холі, завзято замішуючи тісто на яблучний пиріг.