⚜Розділ 20. "Незручна розмова"

Беатріс знову пирхнула й рушила далі алеєю. 

— Гаразд, — тихо протягнув Ентоні й обличчя його одразу посерйознішало.

Він у декілька кроків наздогнав її й упевнено продовжив:

— Ви не терпітимете натиску чи чиїхось вказівок. А якщо все ж мати необережність наказати вам, впевнений: ви показово вчините наперекір. Сліпа покірність — не ваше. 

У його голосі прозвучало щось схоже на насмішку, але водночас і на захоплення, і Беатріс навіть засумнівалася чи не здалося це їй. 

— Ви хочете вірити, що виважений спокій здатен замінити емоційну близькість, — не збавляючи упевненості вів далі граф, — але в глибині душі знаєте, що це не так, бо це лиш обережність, якою ви прикриваєтеся, мов тим щитом. Хоч ви й смілива та приймаєте виклики, однак відважність ваша обачлива й поміркована. Ви усім серцем любите свободу, хоча й не усвідомлюєте наскільки її переоцінюють. А ще ви надзвичайно вперта. І з вашою впертістю зрівнятися важко, бо іноді здається, що це єдине, чим ви керуєтесь в житті. 

Беатріс злегка насупилась, намагаючись розгледіти стежку під ногами. 

— Тож спочатку я став би вашим душевним другом, — далі провадив Ентоні, — бо дружба дозволила б вам почуватися поруч зі мною вільніше й розкутіше. Ми вели б тривалі бесіди. Ділились спогадами, планами, можливо, й мріями. Поволі, але впевнено, я б завойовував вашу довіру. Адже ви б розуміли, що я не той, хто обмежуватиме вашу свободу, примушуватиме до покори, чи вказуватиме вам, як жити. Зі мною вам було б легко й вільно, як дихати. 

"Він же саме це й намагається мені показати увесь день", — усвідомила вона, скосивши погляд убік.

Граф неквапливо йшов поряд, тримаючи руки за спиною. Незворушно продовжив:

— Потім я став би запрошувати вас на прогулянки в парк, на пікніки. Катав би вас на човні. Надіслав би найкращі троянди зі свого саду. Запрошував би на вальс на кожному балу. І в кожному натовпі поглядом вас шукав би, бо вся моя увага була б лише для вас. Можливо, я навіть вкрав би у вас поцілунок під покровом ночі в чиємусь саду. Але лише тоді, коли б побачив у ваших очах згоду стати моєю. І запевняю: це була б не просто фатальна пристрасть. Це було б щось глибше й значно надійніше.

Він умовк, а вона не знаходила слів для відповіді. Те, що він говорив було таким... несподівано гарним і таким безсоромним. Їй таке й у найсміливіших мріях не уявлялось. Поцілунок у чужому саду… 

І як вона могла забути про його репутацію? Для нього ж це все гра й грою завжди було. Тільки ціль цієї гри не зовсім зрозуміла для неї. 

— Добитися свого скомпрометувавши, — не втрималась вона. — Вельми благородно, чи не так? І жодного вибору. 

“Хоча й сама не краща”, — усвідомила із запізненням, з жахом згадуючи, як планувала вчинити з графом Албемарлом. І одразу ж пошкодувала про свою нестриманість. 

Ентоні різко прискорився, обігнав її й перегородив шлях, спиняючи.

— Я б нізащо не компрометував вас, Беатріс, — твердо промовив він, намагаючись упіймати її погляд у тьмяному світлі ліхтаря. — І даруйте за прямоту, та по-справжньому ми разом були б, лиш коли одружилися. Ви маєте знати, що є межа, яку я б не переступив. Хоча підозрюю, ви й так чудово це розумієте, але ваша впертість не дозволяє вам визнати навіть цього.

“По-справжньому разом були б…” — зачепилась вона за ці його слова й відчула як до щік приливає кров. Він подумав… що вона натякала на той шлюбний обов’язок?.. 

“О, Боже! Чи могла ця розмова стати ще більш незручною?” — понурила вона голову й стулила повіки.

— Але нехай... — Ентоні видихнув, мовби приймаючи її гру. — Ми продовжуємо. Ви й надалі завзято ховатиметеся за своїми оманами, а я крок за кроком здобуватиму вашу довіру й прихильність, бо впертості вашій я вже кинув виклик. І, смію припустити, у мене більше шансів розвіяти ваші ілюзії, ніж у вас — втриматися за них. 

Беатріс злегка прикусила губу. Він так впевнено говорив, що навіть не хотілося сперечатися. Але не це дивувало. Дивувало те, що він встиг так добре пізнати її. Коли? Дні, що вони знайомі, на пальцях перерахувати можна. 

Роздумуючи про це,  вона мовчки йшла далі алеєю поруч з ним.

— Там, за яблунями, є гойдалка, — за якусь мить повідомив Ентоні. — Але туди краще навідатись завидна. Ліхтарі у тій частині саду не встановлені.

Вона розуміла, що граф пробував згладити ту ніяковість, що повисла між ними, але не знаходила, що відповісти. Усі безпечні теми ураз стали якимись дріб'язковими й не вартими цієї розмови. 

Вони зробили ще одне коло трояндовою алеєю, повернули назад.

Погляд Беатріс звернувся до маєтку, який купався в м’якому місячному світлі. У вікні її кімнати, що розташовувалась над головним входом мляво блимала свічка. Здогадалась: Нелі готує постіль. І краєчок ковдри залишить відгорнутим, як робила це завжди. Тільки та постіль не манила її тепер, а навіть трохи лякала. 

Думки про невиконаний шлюбний обов’язок нав’язливо нагадали про себе й вона мерзлякувато повела плечима.

— Ви замерзли? — Ентоні помітив її неусвідомлений посмик.

“Так. Ні”. — Беатріс не знала, яка відповідь тут буде правильною.

— Ходімо в дім, — скомандував він.

Будинок зустрів їх тишею. З кожним кроком до кімнати, ця тиша здавалася Беатріс усе гнітючішою.

— Щось не так? — спитав граф, щойно вони піднялись східцями.

— Чому ви так подумали? — вона спробувала надати голосу спокою.

Ентоні дивився на її стиснуті до побіління пальці, що зіжмакали шаль.

— Ви нервуєте й зітхаєте.

— Я… 

Беатріс спинилася біля дверей своєї кімнати. Не знала, що робити, що казати. Водила навколо себе поглядом, ще більше гублячись. Якби відчинила двері, він міг би сприйняти це за запрошення. Тому й стояла, мов укопана, ще завзятіше кутаючись у ту шаль, поки її огортало химерне відчуття неминучості.

— Беатріс…

Вона ураз завмерла від оксамитового тембру його голосу, що зненацька став таким глибоким, манливим, як і при першій їхній зустрічі у тому саду. Її погляд, що прикипів до канделябра, поволі ковзнув до його обличчя.