⚜ Розділ 19. “Поки ростиме кленова алея"

За вечерею їм прислуговувала помічниця кухарки. Це була миловидна молоденька дівчина з великими очима й довгим світлим волоссям, заплетеним у дві коси, що визирали з-під білого чепчика. Беатріс не знала, за якими критеріями граф вибрав тих декількох слуг, яких залишив, але було цікаво, чим саме ця дівчина могла заслужити його довіру.

Вони сиділи одне навпроти одного в різних кінцях столу, розрахованого не менше, ніж на дюжину персон. Як надокучливе нагадування про те, що графська родина не може складатися з двох осіб. Не повинна насправді, для цього титуловані особи й одружуються.

Поміж ними горіли свічки, тихесеньким потріскуванням заповнюючи тишу, коли її погляд неквапом пройшовся по пустих стільцях. Колись тут сидітимуть їхні діти. Нащадки роду. Певне, пустуватимуть. Сини сперечатимуться, хто краще володіє шпагою чи вправніший у сідлі, як її брати колись у дитинстві. Доньки капризуватимуть, дутимуть губи, бо нянька не дозволила взяти за стіл порцелянову ляльку, привезену з Парижа, чи одягла в сукню не того кольору.

Вона взяла келих і наштовхнулась на погляд графа, здогадавшись, що він увесь цей час зосереджено спостерігав за нею.

“Доведеться звикати”, — тихо видихнула вона, скуштувавши вино.

Вони випили по келиху, коли служниця вернулась подавати суп-пюре, ромштекс та мариновані овочі.

Від аромату ромштекса, шлунок Беатріс тихо забурчав. Ковтнувши слину, вона старанно відрізала шматочки м'яса, безшумно орудуючи ножем і виделкою. Бо справжня леді не повинна показувати, що голодна. Завчені з дитинства правила не давали про себе забути й тепер.

І щоразу, кладучи шматочок м’яса до рота, вона крадькома зупиняла погляд на чоловікові, перш ніж знову уткнути його у тарілку.

До вечері він вбрався в сорочку з високим гострим комірцем, темно-синій жилет. Його волосся було старанно причесане, а от шийна хустина вив’язана не таким ідеальним вузлом, як завжди, вільно повисла під коміром.

— Вас щось тривожить? — Впіймав він її погляд.

Беатріс так і завмерла перед шматочком м'яса.

— Не зовсім, — пробурмотіла, відставляючи виделку. — Мені хотілося б побачити леді Енн і кузину.

Граф і собі відставив виделку, взяв келих, не зводячи з дружини погляду.

— Ви вільні робити, що бажаєте. Вам не потрібен мій дозвіл для того, щоб поїхати до брата, або ж запросити їх сюди. Це й ваш дім, Беатріс.

Вона спостерігала, як чоловік зробив ковток вина й прокрутила в думках оте його “Ваш дім…”

Служниця заметушилася, міняючи страви. Задзвеніла тацею, забираючи тарілки.

— Вам нудно тут? — почулось цілком очевидне питання.

— Не знаю чим себе зайняти насправді, — зізналась вона.

— Можете зайнятись облаштуванням дому або ж завжди можна влаштувати бал.

— Бал? Наскільки доречно це буде?

Ентоні неквапливо сперся на спинку крісла.

— Доречно завжди. Бали це — демонстрація влади.

— Але… — Беатріс розгубилася. — Після шлюбу, наче заведено усамітнюватися на якийсь час?

Граф дивився так пильно, що вона вирішила схопити келих. Вино заспокоює. Два ковтка тим більше.

— Зізнаюсь, я не зовсім впевнена навіщо це усамітнення, — продовжила після третього ковтка. — Коли можна приймати запрошення чи починати виїжджати після одруження? І чи існують взагалі якісь терміни? — Вона зробила паузу, запиваючи ці слова новим ковтком вина й поспішила запевнити: — Але можете бути певні, я засвоїла усі необхідні знання. Знаю, як вести господарство, приймати гостей, влаштовувати бали, складати меню, яку порцеляну й коли веліти використовувати.

— Не сумніваюся.

Ентоні всміхнувся. Зовсім легко, але вона те розгледіла навіть через їхній довгий стіл. Чомусь в такі моменти було легше сприймати його своїм чоловіком, їх — родиною.

— Ви не проти прогулятися зі мною садом? — спитав він, щойно її келих торкнувся столу.

Погляд Беатріс метнувся до вікна.

— Але ж там… темно. 

— Не повірю, що ви боїтеся темряви. — З тою самою усмішкою дивився він на неї. — Та навіть якщо це й так, там є ліхтарі. А я буду поряд.

Відмовити вона не могла і вже за декілька хвилин граф з перебільшеною обережністю накрив їй плечі м’якою шаллю, яку принесла камеристка. Беатріс затишно закуталась в неї, стуливши краї на грудях і вони вийшли в ніч.

— Яким ви бачите цей сад у майбутньому? — поцікавився граф. — Розкажіть.

Вони йшли освітленою ліхтарями доріжкою. Беатріс роззирнулась. Довкола були одні троянди.

— Он там, стежкою до альтанки, можна висадити сині гортензії й жоржини. Праворуч кущі рододендронів. Уздовж прогулянкових стежок — сезонні квіти, щоб сад цвів від ранньої весни до пізньої осені. І ще кольорові галявки тих самих квітів по усьому газону. А у віддаленій частині саду я бачу алею великих, крислатих кленів, під якими можна буде прогулюватися вечорами.

Вона міцніше притисла до себе краї шалі й вдихнула сильний аромат чайної троянди, задумливо продовжуючи:

— Уявляю запах осіннього листя, барвистий килим і його шелест під ногами.

Вона всміхнулась картинці, яку живо намалювала уява й зрозуміла, що захопилась.

— Підозрюю, вам сподобається в Банбері, — задоволено сказав Ентоні. — Там є кленова алея. А такого різномаїття трав, квітів, дерев та декоративних кущів не знайти в жодному іншому маєтку. В пошуках натхнення там часто зупиняються художники, композитори й поети.

Беатріс захотілося побачити той маєток.

— Вранці повинні доставити замовлені саджанці айви, — Ентоні змінив тему. — Садівника поки немає. Допоможете мені?

Вона недовірливо зиркнула на нього. Стало потішно уявляти як він порпається в землі. Ніколи не бачила титулованого аристократа за подібним заняттям.

— Спробую, — відповіла, усвідомлюючи, що й сама ніколи таким не займалася. В герцога було вдосталь слуг для подібної роботи.

Вони спинились біля крайнього ліхтаря. Десь поруч застрекотала сорока. Беатріс подивилась в напівтемряву тоді глипнула ввись.

— Місяць, на диво, близько.