17.1

Підбадьорена веселим викликом в його голосі, вона торкнулася простягнутої долоні. Вперше без пальчаток, кінчиками пальців відчуваючи тепло його шкіри. 

Граф легко підхопив її й поставив на ноги, на мить затримавши руку на її стані.

Беатріс удала, що не помітила його зволікання. Хоча насправді їй здавалося, що той дотик залишився на талії навіть тоді, коли він її відпустив і поштиво відступив на крок.

Біля води тихо шелестів очерет. Вона прислухалася до стрекотання комах та похлюпування брижів об вкопаний берег. Набіг вітер і очерет зашелестів ще дужче. Квіти латаття загойдувались на поверхні води. А вона глибоко втягнула у груди запах вітру, довколишніх трав і їй здалося, що вона у себе вдома, в Саделі.

— Леді перша, — промовив Ентоні, розтуливши долоню.

Беатріс вибрала найменший камінчик і обережно взяла його двома пальцями.

— Будуть якісь правила? — подивилася на нього.

Він з легкою посмішкою скривив губи, питаючи:

— А вони нам потрібні?

Беатріс кинула. Один раз, другий, третій.

— Ви бачили? — тішилася вона, входячи в усе більший азарт, коли камінець полетів аж за латаття.

— А ще це можна робити ось так…

Граф вибрав плоский камінчик і схилився пускаючи його по поверхні води. Той жваво застрибав, утворюючи дрібненькі брижі.

Вигук зачудовання вихопився з її вуст:

— Як ви це зробили?

Він випростався й подивився їй прямо у вічі.

— Багато тренувався в юності.

Його погляд був настільки уважним і бентежним, наче він чогось очікував. Наче шукав щось у її очах. Але що — вона не могла збагнути.

Не витримавши цієї напруги, Беатріс відвернулася, кинувши погляд на водну гладь.

— Навчите мене? 

Граф глянув на долоню.

— Потрібен плоский камінь. Ось тримайте.

Він ступив ближче й став трохи позаду.

— Дозволите? — Торкнувся її пальців. — Розверніть руку ось так і кидайте до поверхні води.

Беатріс зупинила погляд на його широкій долоні, що обережно огорнула її тонкі пальці. Невільно затамувавши подих, прислухалась до відчуттів. Дотик його був таким легеньким, майже невагомим. Мала визнати — приємним.

— Спробуйте, — прозвучало тихо над самим вухом.

Він різко відступив убік. Зосереджено спостерігав за першою невдалою спробою, другою, третьою.

— Не здавайтеся, Беатріс.

Вона глибоко втягнула в груди повітря й взяла з його долоні останній камінчик. Нарешті той тричі підстрибнув на водній гладі, утворюючи брижі й втонув у лататті.

— О! — радісно видихнула вона. — Ви бачили?

Беатріс різко крутнулася до нього. Її очі збуджено розширилися від азарту. 

— В мене вийшло! — Вона раділа, як дитина, плеснувши в долоні. 

Спостерігаючи за нею, Ентоні лише посміхнувся.

— Я був певен, що це не складе для вас труднощів.

Вона обернулась до озера. Високо піднесла голову, притримуючи капелюшок і тішилася, мружачись від сонця. 

Її радість була такою щирою й невимушеною, що не милуватися тією усмішкою просто неможливо було. І він милувався.

Перед нею пурхнув білокрилий метелик. Беатріс простежила його політ до найближчого куща й трохи посерйознішала, кривлячи губи.

— Щойно зрозуміла, що кидати у воду камінці, досить дивне заняття як для респектабельної графської родини. Якби хто побачив…

— Навряд чи б хтось наважився потривожити нас тут. — Він не зводив з неї погляду. — Ми щойно одружилися й наше прагнення усамітнитися надто очевидне.

Беатріс насупила брови, намагаючись осягнути його слова. Відтак розгублено кинула погляд на залишену під вільхою ковдру й кошик з їжею.

“Тобто тут могло статися й щось непристойніше? І він цього очікував?”

Її думки й рожевий рум’янець на щоках виявилися аж занадто промовистими, оскільки Ентоні поспішив додати, згладжуючи ніяковість, що повисла в повітрі:

— До того ж це наша родина, наші правила. Ми вільні вчиняти, як нам надумається. 

Наша родина… Беатріс вкотре мимоволі торкнулася обручки й покрутила її на пальці. З іншого боку цей пікнік міг бути вимушеним ходом, щоб втихомирити чутки, що ширилися маєтком. Хоча вона й продовжувала сумніватися, що вони могли дійти до нього. Та все ж припущення, що цей спонтанний пікнік, це невимушене спілкування й розваги — продумана гра, якось неприємно шкрябнуло всередині.

Коли вони повернулися додому, вона виявила, що в будинку панувала незвична тиша. І жодного лакея, щоб прийняти з рук графа кошик. Жодної служниці.

Із запізненням до них підоспів дворецький.

— Мілорде, вас чекає посильний із Банбері, — повідомив він та забрав кошик. А тоді, обмінявшись швидким поглядом з графом, ледь помітно кивнув. 

Беатріс здалося, що у цей момент дворецький дав відповідь на щось, що не було сказано уголос.

Відтак уклонившись, Браун пішов геть. Вони з графом залишилися у вітальні удвох.

Беатріс дивилася на засклені двері, що виходили на вимощену плитами терасу, за якою тягнувся сад з фруктовими деревами. І не могла прогнати від себе надокучливе відчуття, наче будинок вимер. Лиш на стіні цокав годинник з великим маятником, уриваючись в ту тишу, що панувала довкола. 

— Де усі слуги? — Обернулась вона до нього.

— Звільнені. — Ентоні почергово розкочував рукави сорочки й не глянувши на неї.

— Ви звільнили усю прислугу? — Не вірила вона, округливши очі.

Граф не відповів.

— Чому? — продовжила допитуватись Беатріс. І зненацька її осяяла здогадка: — Через чутки?

Здавалося, він сильніше стиснув щелепи, обсмикуючи широкі манжети.

— Це й до вас дійшло? — спитав, чи то ствердив. Але одне було зрозуміло точно: його явно не тішило це відкриття.

— У мене віддана служниця, — відповіла вона.

— Звісно.

— Але звільнити дві дюжини слуг… — не вгавала Беатріс, кривлячи губи.

Привівши до ладу сорочку, граф підвів голову. Їхні погляди зустрілись.

— Ніхто не в праві ставити під сумнів порядність моєї дружини, — відрізав він. — Слуги в цьому домі пліткувати не будуть.