⚜ Розділ 17. “Усе заново”

Промені сонця мерехтіли на протоптаній стежині, пробиваючись крізь крони високих дубів та буків.

— Тут гарно, — промовила Беатріс, вдихаючи солодкий аромат лісової жимолості, конюшини й різнотрав'я.

Ентоні повернув голову, глянувши на неї.

— Я маю намір показати вам усе найкраще, що є в Хемпстеді.

Звивиста стежка завернула убік, де показалось гладеньке, поросле очеретом та лататтям озеро. Вони зупинились під вільхою. Граф вправно розстелив ковдру для пікніка й взявся закочувати рукави сорочки.

Беатріс тактовно відвела очі й елегантно опустившись на краєчок ковдри, взялася витягати наїдки з кошика. Були там сендвічі, декілька сортів сиру, закритий м’ясний пиріг, шинка та безліч солодощів: тістечка, печиво, зацукровані шматочки фруктів, цукерки та морквяний пудинг.

Вона витягла пляшку вина й завагалась.

— Дозвольте, — м’яко промовив Ентоні, схилившись над нею.

Він взявся відкорковувати її.

Беатріс тим часом витягла келихи й тримала їх поки він, зручно примостившись поруч на ковдрі, розливав вино.

— Це особливе вино, — відзначив граф, зупинивши на ній погляд. — Урожай вісімдесят дев’ятого. Гарне було літо. 

Він поставив пляшку назад у кошик, прийняв келих з її рук і відсунувся далі, обіпершись спиною об стовбур вільхи. Підтягнувши ліве коліно, сперся на нього ліктем. 

Беатріс спостерігала за ним. Недбало закочені рукави, відсутність шийної хустини й пальчаток та розстебнутий комір сорочки робили його образ простим і домашнім та... незвично близьким.

Вона опам’яталась. Поквапилася відвернутися, ховаючи збентеження за крисами капелюшка, аби він того не побачив.

— Розумію, що зараз я чужий вам, Беатріс, — заговорив Ентоні, не відводячи від неї погляду. — Знаю, що усе сталося не так і вам потрібен час, щоб звикнути. Уночі я мав можливість над цим подумати.

“І що це має значити?” — насупилась вона.

— Я бачу сенс боротися за це, за вашу прихильність, — він зробив паузу, наче чекав якоїсь реакції від неї. І рішуче продовжив: — Пропоную спробувати почати усе заново. — Чим спантеличив ще дужче й підніс келих до рівня очей. — Знаєте чому чоловік з дружиною не повинні цокатись келихами?

— Прикмета, — пригадала Беатріс. — Здається, це веде до розбіжностей та сварок.

— Нехай у нас цього не буде. 

Ентоні зробив ковток і його келих повільно опустився на траву, всипану перепрілими вільховими шишечками.

Беатріс і собі торкнулася губами келиха, намагаючись збагнути ті дивні відчуття, що викликали його слова. Краєм ока бачила, як він злегка схиливши голову, розслаблено спостерігав за нею. 

Ледь пригубивши напій, Беатріс промовила:  

— Смачно.

Вона ледве помітно облизнула губи, потім відставила келих на землю. Сонце лагідно пестило шкіру, і вона наважилась стягнути ковзкі пальчатки. 

— З дитинства їх не люблю, — зізналась з легкою усмішкою й кинула в траву поруч з келихом.

Погляд мимоволі прикипів до обручки. Сапфір виблискував під сонячним промінням, набуваючи незліченних відтінків від насиченого синього до кольору морської хвилі.

— Розкажіть щось про себе, — попросив Ентоні.

Беатріс взяла шматочок сиру й відщипнула краєчок, роздумуючи з чого почати. Сир виявився пікантним, злегка гострим на смак.

— Ненавиджу моркву. — Вона перевела погляд на морквяний пудинг. — В дитинстві нянька часто пробувала нагодувати своїм морквяним варивом. Я завжди позбувалася його. Вона не здавалася: тушкувала її, варила, пекла.

Беатріс несвідомо відщипнула ще шматочок сиру. Легка, щира усмішка осяяла її обличчя, щойно продовжила:

— Ми з родиною часто їздили в мисливський будиночок. Я займала кімнату на горищі. Пам’ятаю нянька тоді перевершила сама себе. Вона ту моркву нафарширувала м’ясом, жиром, родзинками, сухарями й ще бозна-чим. — Беатріс скривилась від огиди, пересмикнувши плечима. — Мене рятував Генрі. Сховав від неї за великою скринею й сам позбувся тієї моркви. А тоді допоміг мені позбутися й самої няньки. Нова виявилась більш покладливою.

— І скільки вам тоді було?

— Не більше п’яти чи шести.

Життя її було ідеальним. Її любили, оберігали, захищали й завжди допомагали. Вона мала все. А якщо чогось і не мала, то варто було лиш захотіти й завжди те отримувала.

Вона зітхнула, доїдаючи сир.

— Ваше зітхання натякає, що мені варто терміново позбутися морквяного пудингу?

Беатріс весело глипнула на нього.

— Ну не настільки я вже його й боюся.

Вона зробила ковток вина й потяглась за цукатами з несподіваною думкою, що з цим чоловіком, виявляється, може бути, на диво, безтурботно, просто й навіть весело.

Ентоні взяв свій бокал й вперся потилицею в стовбур, розслаблено спостерігаючи за нею.

— Вам подобається тут, Беатріс?

— Тихо, мило, — легко знизала вона плечима, акуратно облизуючи пальці від цукру з повним ігноруванням етикету. — А ви тут виросли?

Граф заперечливо хитнув головою.

— Родинний маєток Гілфордів у Банбері.

Беатріс тямуще кивнула й потяглась до зацукрованої черешні. Була б тут Корнелія вкотре дорікнула б книгою перів. Не знати елементарного про власного чоловіка. Немислимо!

— Замріть! — Граф зненацька смикнувся до неї.

Вона вклякла, округливши очі. Перед обличчям загуділа оса.

Ентоні тут же змахнув її бавовняною серветкою, що її вихопив з кошика. Надокучливе дзижчання перервалося, але за якусь мить відновилося й подвоїлося. Декілька ос взяли за ціль таріль із зацукрованими фруктами і йому не залишалося нічого іншого, як накрити солодощі серветкою.

— Все добре? — Повернувся він до неї.

Беатріс нарешті відмерла.

— Так.

Його обличчя було близько. Занадто близько. І чомусь дивився він так, як і вона декілька хвилин тому на ту зацукровану черешню — наче з’їсти хоче її.

Беатріс поспішила опустити очі, розриваючи зоровий контакт. 

— Ви нічого й не спробували, — пробурмотіла перше, що спало на думку.

Граф уже хотів було відповісти, але зважив на її погляд, до колін звернений, рожевий рум’янець, що проступив на щоках, і промовчав.