16.1

Беатріс відставила перо й жестом запросила камеристку підійти ближче.

— Я вранці замінила простирадла… — затнулась Нелі, не знаючи,  як би обережніше висловитись. — Віднесла усе пралі, як завжди у вашому домі це робила.

— І що? — не розуміла Беатріс.

Камеристка, відпустила той багатостраждальний рюш і, нервово стискуючи пальці перед собою, продовжила:

— Ви ж знаєте, слуги тільки те й роблять, що пліткують. І вони поширюють чутки, що ви… 

Пауза непристойно затягнулася. Беатріс не витримала того очікування:

— Сміливіше, Нелі. 

— Що ви втратили честь до одруження, — видала камеристка на одному подиху й встромила очі в підлогу, тихо додавши: — бо не побачили слідів на простирадлах.

Брови Беатріс злетіли, а очі спантеличено розширились. Вона не особливо розуміла, які саме сліди там мали з'явитися, але враховуючи тітчині пояснення, якісь смутні здогадки були. Та в будь-якому випадку це все якоюсь дикістю здавалося.

— А мілорд… — знову завагалась камеристка. — Вони пліткують, що мілорд зрозумів це вночі, тому й пиячив до ранку, замкнувшись у кабінеті, замість того, щоб бути з вами. Я спростовувала й заперечувала, але хто мене слухає. До служниць, що знаходяться при леді, інші слуги завжди ставляться зверхньо.

Беатріс якусь мить просто блимала очима, намагаючись осягнути почуте. Бо як таке взагалі можна було вигадати? Відтак вона просто кивнула.

 Її вчили тримати обличчя, організовувати бали, вести нудні бесіди, але аж ніяк не втихомирювати фантазії слуг. І, правду кажучи, вона ніколи раніше з таким не стикалася. Звісно, те, що слуги пліткують — не новина, але ж не настільки. В маєтках брата ніколи такого не було, або ж просто чутки не доходили до неї.

— Фантазіям тутешніх слуг можна позаздрити, — сказала вона, намагаючись говорити якомога впевненіше й байдуже. Але того їй здалося замало, тож для певності додала: — Простеж, щоб кухарка зібрала їжу для пікніка. Граф Гілфорд запросив мене на прогулянку до озера по обіді.

Камеристка засяяла й поспішила виконати наказ.

Беатріс важко обіперлась на спинку крісла. “Яке ж тут усе чуже й непривітне", — подумки простогнала вона й змучено заплющила очі, думаючи над тим, чи вдасться взагалі колись звикнути до цього дому з холодними стінами та його слуг з їхніми жахливими плітками.

Але покласти край чуткам треба було. Тож вже через декілька хвилин вона опанувала себе й розчинивши дверцята шафи, старанно вибирала сукню для пікніка й капелюшок в тон. Доповнила образ коротким спенсером гірчичного кольору, що доходив до талії й застібався на невеличкі гаплики до спідниці сукні.

Задоволена собою, вона всміхнулась відображенню в дзеркалі. Як там говорив Генрі? Вона вища за це все. І гордо здійнявши підборіддя, вийшла з кімнати.

Коридори виявились підозріло пустими. Звісно, присутності слуг не повинно бути помітно в маєтку — загальновідоме правило, та вона не зустріла нікого ні в холі, ні на вулиці, ні навіть у саду, куди забрела подивитися, які квіти у них насаджені.

— Я передала мілорду, що ви тут. — Наздогнала її Нелі, захекавшись.

Беатріс вдячно кивнула й притримуючи рукою капелюшок, підставила обличчя сонцю. Їй кортіло дізнатися чим займається чоловік, але не викликаючи надмірної цікавості при цьому.

— Сподіваюсь, я не відірвала його від важливих справ? — спитала байдужим тоном.

— Мілорд скликав усіх слуг до себе в кабінет.

— Хіба розпоряджається прислугою не економка з дворецьким? — здивувалась Беатріс, здійнявши брови.

Камеристка лиш невизначено знизала плечима, мовляв,  хтозна, які тут у них порядки.

"Але ж навряд ті дикі чутки могли дійти до нього", — наспіх розмірковувала Беатріс. Та вже одне таке припущення чомусь жахало, викликаючи дивну ніяковість.

Відпустивши капелюшок, вона, палець за пальцем, підтягнула рукавички з білої органзи. Новомодна тканина коштувала стільки, що дозволити її собі могли далеко не всі заможні, а на практиці виявилася жахливо ковзкою. Була б вона у себе вдома в маєтку, вже давно зняла б ці пальчатки, а тут... 

Тихо зітхнувши, Беатріс продовжила неквапливо прогулюватися трояндовою алеєю, роздивляючись довкола. Але доволі швидко зрозуміла, що жодних інших квітів у саду немає. Одні троянди: білі, червоні, рожеві, чайні, дрібненькі, великі, пухнасті й не дуже. На будь-який смак. І усі запахи довкола, наче поглинув один трояндовий аромат. 

Повертаючись назад, на східцях маєтку вона помітила графа. На зігнутому лікті він тримав великий плетений кошик для пікніка. 

Побачивши її, Ентоні швидкою ходою направився до неї.

— Певне, тобі краще залишитись тут, — тихо звернулась Беатріс до камеристки.

Тоді випрямила спину й голову гордо задерла. Відтак повільно видихнула й рушила назустріч чоловіку, щоб старанно зіграти роль ідеальної дружини для усіх можливих спостерігачів.

— Ви мені пробачте, що змусив вас чекати, — промовив Ентоні, порівнявшись з нею.

— Не варто вибачень. Мені в радість прогулятися вашим садом.

— Відучора цей сад і ваш теж, — нагадав Ентоні, дивлячись їй у вічі.

З натягнутою усмішкою Беатріс оглянула його чималу ношу, краєм ока шукаючи хоч когось зі слуг, хто міг би помітити їх і доповісти іншим, що у них повна ідилія. Та, як на зло, довкола нікого не було.

— Мілорде, чи не забагато всього ви набрали?

— Ентоні, — поправив він її, — ми ж домовились.

Він зустрівся з нею жвавим поглядом і додав:

— Насправді я й гадки не маю. Вперше веду дружину на пікнік. Ви ж підкажете, якщо робитиму щось не так?

— Якщо чесно, — Беатріс, несподівано для себе відчула, як на її губах спалахнула не вимушена, а щира усмішка, — я теж вперше йду на пікнік зі своїм чоловіком. — І з подивом відзначила, що навіть не затнулась на останньому слові, що раніше здавалося таким чужим.

Граф Гілфорд ступив зі своєю важкою ношею ближче до неї.

— Отже, обоє новачки, — промовив він з ледь кривуватою, задоволеною посмішкою, наставляючи їй лікоть вільної руки. — Тож маємо шанс зробити усе по-своєму, — і злегка підморгнув їй.