⚜Розділ 15. "Ціна обов'язку"

Незручне мовчання затягнулося.

Ентоні відвів погляд убік дверей суміжної спальні. Заклав руки позад себе.

— Боїтеся. — Не питання — ствердження.

Його губи ледь помітно скривилися, коли він продовжив:

— Відстороненість на церемонії. Сльози, що так старанно ховали. Сум в очах. Мушу зізнатися, я думав вас лякає зовсім інше. А ви просто боялися, що я все зрозумію.

Граф говорив щось таке, що насправді не піддавалося її розумінню. Але та його гірка, ледь помітна посмішка, наштовхувала на здогадки.

— Ви почули мої слова, — видихнула вона.

Насупившись, силувалась пригадати, що саме говорила кузині. І одразу ж спробувала вдати, що її це не особливо переймає:

— Шлюб з розрахунку — звична річ у нашому колі. Що дивного в бажанні стати заможною й впливовою?

Ентоні подивився їй прямо в очі, повільно мовлячи:

— Авжеж. Важливо лиш правильно розрахувати. Чи не так?

Беатріс не відповіла, не в змозі розібрати його тон. Він продовжив:

— Албемарл. Ви насправді перебільшуєте його статки. Вам варто було полювати за мною. Хіба ваш брат не сказав вам?

Вона підтиснула губи.

— Ви не шукали дружину, мілорде. — Єдине, що спало на думку.

— Звісно.

Здавалося, він не знав чи посміятися з цього, чи важко зітхнути. Лиш понуро кивнув.

Беатріс здогадалась, що за цією його понурістю й ледь помітним вигином губ криється розчарування. І це раптово викликало образу.

Він обернувся до дверей, але не встиг і кроку ступити.

— Вважаєте мене дріб’язковою й меркантильною! — кинула вона йому в спину, гордо задерши голову. — Гадаєте, можете судити мене?

Граф різко обернувся. Його очі ковзнули її фігурою й спинились на її стиснутих кулачках.

— Наче ви якимись іншими мотивами керуєтесь! — войовниче продовжила вона. — Скажете, для вас жодного значення немає посаг, родовід та усе інше? То чому тоді саме я? Сестра герцога з солідним приданим і становищем. Хіба це не лицемірство, мілорде?

Було відчуття, що її ноги в один момент стали ватними. Вона безсило опустилась на той комод поруч і байдуже стало, який вигляд при цьому має.

— Легко засуджувати збоку дивлячись. Так? — продовжила, понуривши голову. Її голос зірвався на шепіт: — Та не вам мене судити, бо ви не знаєте яких сил мені вартувало дати ту обітницю в каплиці. І уявлення не маєте які почуття я насправді бережу у серці.

В кімнаті запала мертва тиша.

— Чому ви не сказали мені цього раніше? — порушив її Ентоні.

Їй здалося, що голос графа раптом просякнув приреченням, змішаним з тихим жалем. Вона підняла голову. Маска ввічливої стриманості, що увесь день трималася його обличчя, спала.

— Албемарл? — озвучив він здогад. — Це він?

— Ні. — Беатріс знову встромила очі в підлогу.

— Тож є інший, за ким таємно б'ється ваше серце?

Вона тихо й повільно видихнула. І коли ж тільки встигла втратити контроль над напрямком цієї розмови?

— Чому ж тоді ви погодились на шлюб зі мною, Беатріс?

— Бо існує те, перед чим усе безсиле.

— Поясність.

Вона заплющила очі. Вона має це сказати.

— Бо не можу бути з тим, з ким завжди буде моє серце, — зізналась тихо. — Вважаєте мене корисливою, та запевняю: якби це було хоч якось можливо, мене б не зупинив ні статус, ні репутація, ні обов’язок. Ніщо б не спинило. Я б для нього зробила усе. 

Запала тиша. 

— А він для вас? 

— Теж. — Вона навіть не задумувалась. 

— То чому ж він дозволив вам вийти за мене?

— Він би ніколи не дозволив, — її голос затремтів на останньому слові й стих.

Беатріс шморгнула носом. Глибоко втягнула в легені повітря. Раз, другий перш ніж продовжити:

— Якщо я не з ним, то краще вже нехай це буде той, хто має владу й багатство. Той, хто зможе забезпечити гідне життя мені й… нашим дітям. Зрештою, хіба не це основне призначення? Хіба не цього нас навчають усю юність? Обов’язок вище усього.

Вона підняла голову. Його погляд лякав похмурістю.

— Пробачте, мілорде, якщо не виправдала ваших очікувань.

Вона важко сковтнула й знову понурила голову.

— Та я буду щирою з вами до кінця, — продовжила, розмірено розгладжуючи зморшки на атласі пальчатки. — Я бачила як це. Джон, мій нині покійний старший брат, він так і не зміг пережити загибелі Елізабет. Батько усе життя маму згадував. Жив далі лише за звичкою. Він її портрет навпроти ліжка повісив і годинами на нього дивився. Генрі кохає Енн понад життя. — Вона несвідомо всміхнулась. — В нашій родині тільки так, інакше не буває. І так завжди було. Наче прокляття якесь. Одне кохання на усе життя — прокляття Бріджесів.

Беатріс посовалась на комоді й глипнула на графа, що незворушно застиг перед нею темніший грозової хмари.

— Тож і від мене марно чекати чогось більшого. Це не в моїх силах, — з тихим жалем підсумувала вона, обіпершись долонями об тверду поверхню по обидва боки від себе. — Але я виконаю обов’язок. Я дам вам нащадків. Зрештою, хіба у шлюбах знаті йдеться про більше? Це ж ваші слова.

Запала важка тиша.

— Хто це був? — прозвучало якось не по-доброму.

— Не питайте. Все одно вже не має значення.

Знову повисло гнітюче мовчання.

— Я буду вірна вам до кінця життя, — не витримала вона його. — Не хвилюйтесь. І шлюб цей може стати по-своєму хорошим. Бо наш союз, він вигідний обом. Мені відома ваша репутація стосовно азартних ігор, усіх тих чоловічих розваг і… жінок. Ви ж не відмовитесь від від спілкування з ними, від того життя, до якого звикли. А мені буде байдуже, це не торкатиметься моїх почуттів.

“…бо їх не буде”, — повисло в повітрі недомовлене.

— Стріляєте ви влучно, Беатріс.

Він нічого більше не сказав, нічого не зробив. Розвернувся, швидкою ходою покинув кімнату. І вже через якусь мить вона почула як грюкнули сусідні двері. Ще за якусь мить до неї долинув приглушений звук чогось розбитого.

Вона видихнула й підтисла губи, дуже сподіваючись, що не доведеться пожалкувати про цю несподівану відвертість.