⚜ Розділ 14. “Не виказуючи страху”

— Перепрошую. Нам час їхати. — У німій тиші кімнати голос Ентоні прозвучав сухо, офіційно.

Беатріс сиділа непорушно, спрямувавши погляд на нього. Їй варто було б сказати щось, пояснити чи виправдатись. Але жодне підхоже слово так і не спало їй на думку. 

Щойно за графом Гілфордом зачинились двері, Корнелія глипнула на кузину, вкладаючи в той погляд добру порцію невдоволення.

— Сподіваюся, він не почув твоїх нісенітниць.

Попри хміль, що туманив розум, щось підказувало Беатріс, що він таки почув.

— Хіба не байдуже? — пробубніла вона, намагаючись вдати, що її це аж ніяк не турбує.

— Поводишся так, наче не здатна контролювати свою маячню. А ще графиня.

Графиня… Беатріс важко видихнула, підводячись.

— Бет, ти ж тепер його дружина, — тон Корнелії зненацька пройнявся спочутливістю. — Не забувай, що він вільний робити з тобою, що забажає.

Беатріс насупилась. Думки про майбутню ніч і шлюбний обов’язок знову нагадали про себе. Чи може все бути ще гірше, ніж описала тітка? Особливо якщо він почув усі ті слова.

— Ходімо. — Корнелія вхопила її під руку. — Говори менше, в тебе язик заплітається. І тебе видає сп’янілий погляд.

Беатріс скривилась.

— Краще тобі знову приліпити на обличчя усмішку, — порадила Корнелія, перед дверима бального залу.

Але усмішка не ліпилась. Рухалася вона неначе в тумані. Зате хода була, на диво, рівною, навіть граційною, як їй здавалося, крок за кроком наближаючи її до чоловіка.

— Я така рада за вас, — з усмішкою примовляла леді Гок, щойно вона опинилася пліч-о-пліч з Ентоні. — Безумовно, найкрасивіша пара при дворі.

Жінка вкотре привітала їх, розчулено змахнувши сльозу. Відтак схилилась до Беатріс. 

— У вас будуть неймовірно красиві діти, — шепнула їй та підморгнула.

Дівчина аж рота розтулила, коли почуте поволі дійшло до неї. Леді Гок переходила усі межі пристойності.

Перед ними опинився Генрі. Здавалося, його погляд став ще важчим, коли схилився, тихо питаючи:

— Не передумала?

“Пізно”.

— Ні, — відповіла якомога спокійніше.

— Бренді? — Він не зводив з неї очей, не приховуючи свого занепокоєння.

Беатріс важко сковтнула. Авжеж він помітив. Насупила брови, винувато поглядаючи спідлоба. У дитинстві такий погляд часто допомагав уникнути покарання.

— Зовсім трішки, — пояснила пошепки.

Він ще якусь мить свердлив її тим стурбованим поглядом, тоді мовчки кивнув.

Беатріс прикусила губу. Як же їй хотілося міцно повиснути на його шиї, як у дитинстві, й нікуди не їхати, не виконувати той шлюбний обов’язок, не думати про дітей, не бути графу дружиною. Але шляху назад немає.

Її вхопила за руки Енн, підбадьорливо всміхаючись.

— Я навідаюся до тебе, щойно такий візит буде доречним, — пообіцяла вона.

Генрі тим часом повернувся до Ентоні.

— За кожну її сльозу відповідати доведеться тобі. Краще не змушуй її плакати. — Його голос звучав зовсім тихо, майже пошепки, без тіні ввічливості й Беатріс ледве розчула ті слова, у яких чітко чулась погроза.

— Ти ж навідуватимешся до нас? — Відвернула її увагу Енн. — Не уявляю, що робитиму в цьому домі без тебе.

— Навідуватимусь.

Очі шукали канапу. Їй би сісти десь. Від незвичної слабкості підгиналися коліна.

Граф Гілфорд повернувся й глянув на неї. А вона із запізненням зрозуміла, що переминаючись з ноги на ногу ненароком зачепила його плече.

— Нам час, леді Беатріс. — Наставив він їй лікоть.

В його спокійному тоні не було жодного натяку на якісь емоції, але оті підтиснуті вуста, говорили самі за себе.

Беатріс вагалася недовго, вчепилася в його руку. Лакеї розчинили перед ними двері.

В розпашіле обличчя дмухнув легкий вітерець. Вона замружилася й глибоко втягнула повітря.

— З вами все добре? — Граф занепокоєно вдивлявся їй в обличчя, хмурячи брови. 

— Так, — схаменулась вона.

Він подав їй руку. Міцно притримуючи, допоміг піднятися в екіпаж.

Підбиті залізом колеса заскреготіли, черкаючи об бруківку під ритмічне постукування конячих підків.

“Нове життя”. Беатріс глибоко вдихнула й повільно видихнула.

Від розміреного погойдування почувалась недобре. Довелося зосередитися на диханні, фокусуватися на будинках і ліхтарях уздовж набережної.

— Куди ми їдемо? — опам’яталася, раптом усвідомивши, що навіть не дізналася де він мешкає. Де й вона мешкає відтепер.

— Хемпстед, Черч-Роу.

І знову мовчанка. Все, що вона знала про цей район Лондона — що це рай для любителів природи: найбільший парк, просторі луги, ліси, озера й тихі вулички.

“Майже як вдома в Кеннон-хаус”, — подумалось їй, коли екіпаж в’їхав у лісопаркову зону, маневруючи покрученою дорогою повз товсті стовбури височезних буків та в’язів.

— Ваш новий дім, леді Гілфорд, — оголосив Ентоні, щойно карета стишила хід.

Беатріс була настільки рада, що ця поїздка нарешті скінчилася, що й не одразу звернула увагу на те звертання.

Будинок, у вечірніх присмерках, здався їй занадто похмурим. Хоча стиль традиційний георгіанський: фасад із червоної цегли, закрутисті балкони, вікна з балюстрадами, іонічні колони.

Коліна мало не підітнулися під нею, щойно ступила на відкидну підніжку. Заплуталась у подолі сукні.

— Обережно. — Ентоні в ту ж мить підхопив її за талію.

Вона вчепилась у його плечі, опори шукаючи й розширені очі зустрілися з його очима.

Різке фиркання коня збоку отямило.

— Дякую, — пробурмотіла вона, відступаючи від чоловіка.

Граф одразу ж наставив їй лікоть.

— Прошу.

Вдати, що усе, як і мало б бути — ідеальний варіант. Якби ж не те бренді, то б і реакція була жвавішою, не виставляла б себе незграбою, плюхнувшись на графа перед усіма слугами, що двома рядами вишикувались перед входом.

Та більше її тривожила небагатослівність чоловіка. Тривожила, коли вів повз слуг, навіть не представивши господиню, як годиться. Тривожила, коли й огледітися не дав у вітальні, поквапом повів на другий поверх.