9.1

Леді Кроулі не умовкала усю дорогу, в подробицях розписуючи, що планує організувати. Беатріс особливо говіркою не була, як і Енн, лиш час від часу вичавлювала з себе усмішку в тих моментах, коли їй здавалося, що це доречно чи потрібно.

— Це твоє свято, — нагадала їй Енн, коли тітка настійливо намагалась втрутитися в процес вибору тканини.

— Погляньте. — Модистка приклала до неї відріз шовку, даючи оцінити відтінок в дзеркалі, що сягало самої підлоги. — Це перловий блиск.

— Ідеально, — погодилась Беатріс, замилувавшись.

Сукня, у якій вона стане дружиною, мала бути розкішною. З розшитим срібними нитками ліфом, рукавами та мереживом по подолу. Модистка настільки живо змалювала наряд, що вона уявила, як ітиме, мерехтячи сріблом. Гарні сукні вона обожнювала, тому замовила ще дві на майбутнє — яскраві й розкішні. Сукні, які могли собі дозволити носити лише заміжні.

Турботи щодо організаційних питань тітка взяла на себе, Енн допомагала їй. Тож Корнелія, позбувшись материного нагляду, не відходила від Беатріс, діймаючи питаннями. Видихнути з полегшенням Беатріс вдалося лиш коли Нелі взялася одягати її на бал, але ненадовго.

— Прибув граф Гілфорд, — сповістила молоденька служниця. — Усі чекають на вас.

Вона важко спускалася східцями до першого поверху, злегка притримуючи спідниці. Граф Гілфорд чекав її внизу. Погляду не відривав, а на його губах застиг натяк на усмішку.

І вона дивилася на нього.

Під пильними поглядами родичів, він схилився над її рукою, ледь торкнувся поцілунком пальчатки. Випростався, але руку відпускати не поспішав.

Генрі подивився на їхні руки, тоді глипнув в обличчя Гілфорду й відкарбував:

— Ми їдемо за вами.

Беатріс здалося, що він надіслав якесь безсловесне попередження її нареченому. А той лише поштиво кивнув. Після чого вона дала йому змогу вивести себе з будинку.

Дворецький широко розчинив перед ними двері.

І лиш переступивши поріг, Беатріс оглянулась. Безглуздо чекала, може ще хто захоче поїхати з ними.

— Ми поїдемо удвох? — наївно перепитала, виловивши поглядом його карету на під'їзній доріжці, біля якої стовбичив кучер.

— Ви боїтеся мене, чи що?

Очі її на мить звернулися до нього.

— Ні!

Беатріс одразу ж подивилася під ноги. Занадто поспішний та емоційний вигук, аж ніяк не сприяв правильному трактуванню, тож додала спокійніше:

— Звісно, ні, мілорде. Ви ж граф. 

Там мало бути слово "джентльмен", але воно так і не спромоглося зірватися з її вуст. "Хоча тут і титул — аргумент так собі", — подумала вона, відмахуючись від тієї ввічливості. Чутки про нього все ще не давали їй спокою. 

У примруженому погляді графа, промайнула непевна підозра. Але той його погляд залишився поза увагою Беатріс. Вона уважно роздивлялася у вечірньому присмерку чорну карету — по-королівськи велику й розкішну, зі срібним гербом на дверцятах.

— Зважаючи, що за день ми одружимося, можете сміливо звертатися до мене просто Ентоні. 

Він подав їй руку, допомагаючи забратись всередину. Сам розмістився на сидінні навпроти.

— Я спробую, — промовила вона, розправляючи спідниці сукні. Все відбувалося занадто швидко.

— Якщо ви не проти, і я спрощу звертання.

— Як вам буде завгодно, мілорде.

— Спробуйте, Беатріс.

Вона завагалась на якусь мить. Притлумила впертість, що вимагала вчинити наперекір й промовила просто: 

— Ентоні.

В кареті запала тиша, яку лише стукіт кінських копит та скрип коліс порушували. Напівтемрява надійно приховала усмішку, що з’явилася на обличчі чоловіка.

— Все це так неправильно, — одразу ж наважилась вона на відвертість. 

Він відповів тим самим:

— Повірте, я поділяю ваші почуття. Не по душі мені весь цей поспіх. Шкода, що ми не мали змоги як годиться познайомитися, поспілкуватися й ближче пізнати одне одного. Та запевняю: ми надолужимо згаяне. У нас будуть і прогулянки при місячному світлі, і душевні розмови довгими зимовими вечорами й інші пам’ятні моменти.

Беатріс стулила повіки.

— Я не очікую нічого з перерахованого вами, мілорде. Я знала на що йду. Наш шлюб — така ж угода, як у більшості аристократів. Тут у кожного свої мотиви, чи не так?

— Розбиваєте надію одразу?

— Я не мала ні надій, ні ілюзій щодо цього.

Вона відвернулася до віконця, відхилила шторку й взялася спостерігати за вуличними ліхтарями. 

Ентоні роздивлявся у тьмяному світлі її гордо задерте підборіддя ховаючи у вустах м'яку усмішку, у очах — прихований інтерес. Зрештою він спитав:

— І який, на вашу думку, у мене мотив?

Беатріс трохи повагалась чи відповідати, бо здалося, чула в його голосі насмішку. Але стримувати власні думки їй завжди було нелегко. І нині не вдалося теж.

— Усім відомо, що шлюби знаті укладаються задля зв’язків та фінансової вигоди, мілорде. Навряд чи наш — виняток.

Вона хотіла бачити вираз його обличчя в цей момент, бо тоді усе стало б куди зрозуміліше. Але могла розгледіти лиш його злегка схилену набік голову. 

Ентоні гмикнув.

— Зв’язки й фінансова вигода... І думки не допускаєте, що мені потрібні ви, Беатріс?

— ୫ —