⚜ Розділ 11. "Кров титанів"

— О, зацукрована диня. — Енн тактовно відійшла вбік, старанно вдаючи, що її зацікавили ласощі на іншому краю столу.

Граф Албемарл став поруч з Беатріс, плечем до плеча.

— Що оберете? — спитав він, роздивляючись таці. — Даруйте, випадково почув. Тепер маю вгамувати цікавість.

Хоч у Беатріс і було нав’язливе відчуття, наче розмова тут зовсім не про нугу, вона потягнулась до палички з чорною.

— У нас з вами набагато більше спільного, ніж це може здатися з першого погляду. — Посміхнувшись, граф і собі взяв паличку з чорною нугою.

— І ви дійшли цього висновку після двох коротких зустрічей? — Беатріс продовжувала вдавати, що вивчає цукерки.

— Леді Беатріс, сьогодні я приділив увагу ледь не кожній незаміжній дівчині. Але своєю дружиною волів би бачити вас.

Спантеличена, вона глипнула на нього. Та миттю схаменувшись, понурила погляд, розуміючи, що може спровокувати нові чутки.

— Часом наші бажання не мають нічого спільного з реальністю, — промовила тихо. — За день я стану дружиною графа Гілфорда.

Він мовчав. Беатріс подумала, що на цьому вони й розійдуться.

— Якщо ви дасте надію — я боротимусь, — раптом сказав граф. 

Вона знову повернула голову до нього.

Безсумнівно, Еліот Кеппел мав якусь причину бажати одруження з нею. Навіть після скандалів. А ще мусила визнати, що якщо він звертався до Генрі ще до знайомства з нею, то навряд чи ця причина була краща, ніж в Гілфорда.

— Одне-єдине питання, мілорде: чому ви насправді бажаєте одружитися зі мною?

Вона дивилась без тіні усмішки. Серйозно.

— Тільки врахуйте: я очікую на чесну відповідь, — додала, погляду з нього не зрушуючи.

Куточок його губ сіпнувся в кривій посмішці, а погляд більше не шукав її очей.

“Він не відповість” — усвідомила.

— Генрі зачекався нас, — промовила до Енн, кладучи назад паличку з нугою.

З балу вона поверталася в кареті з графом Гілфордом. Їхня розмова була зведена до стандартних ввічливих фраз, що раз у раз тонули в незручній тиші, яку Ентоні намагався подолати, а Беатріс — зберегти.

Менш ніж за пів години, геть утомлена, вона зайшла у кімнату. Погляд спинився на скринях у кутку.

— Я почала збирати ваші речі, — пояснила Нелі. — Завтра спакую усе інше.

Камеристка допомогла їй зняти сукню, розібрати зачіску й умитися. Вона пішла, а Беатріс все ще дивилася на дорожні скрині, що навіювали сумні спогади. Пальці намацали в шухляді медальйон. Вона виставила його на стіл перед свічкою й очі заплющила, дозволяючи пам’яті оживити далекий спогад з Бату.

Як же їй не хотілося тоді їхати. Але ніхто її не питав.

Мить прощання.

Вона стояла перед ним, нервово теребила рясну оборку жовтої сукенки й не знала, які слова будуть правильними.

— Коли виростемо — зустрінемося, — пробурмотіла кусаючи губу, щоб не розплакатись.

Вона уявляла їх дорослими, вільними від усіх. Уявляла у якомусь гарному місці, якомога далі від похмурих стін пансіонату. У місці де є галявина біля річки й високі дуби, у тіні яких можна сховатися. 

— Назовсім, — додала пошепки.

Він мовчав. Йому знову погіршало. Він мав нездоровий вигляд, а його очі, здавалося, сповнились важкою втомою.

Попри все Беатріс продовжувала вдавати, що не помічає цього. Вірила, що нічого поганого з людьми, яких вона любить, статися не може. Відчайдушно чіплялася за думку, що ця її віра врятує його.

Погляд опустився на пустий столик. Напередодні вона випадково розбила каламар з його ліками. Новий там так і не з’явився.

— Тебе шукають, — буркнув Едмунд, почувши з коридору голос її матері герцогині Чандос.

— Ти приїдеш до мене?

І тут вона зрозуміла, що він не знає основного:

— В Кеннон-хаус у Саделі. Я буду чекати.

Тоді різко крутнулась на носочках, поспішаючи покинути кімнату, бо сльози втримати таки не вдалося, а їй не хотілося, щоб він бачив їх. Він вірив, що вона смілива й безстрашна і їй хотілось залишитися такою для нього.

Екіпаж чекав перед входом. У повітрі повис запах дощу, що ішов майже усю ніч. Густий туман клубочився над головами, дрібною мрякою осідаючи на щоках.

Лакеї прив’язували дорожні скрині у відсік багажу позаду карети. Кучер відкинув підніжку.

— Наш приїзд стане сюрпризом, — з усмішкою промовила герцогиня й взяла її за руку.

Атлас маминої пальчатки був ковзким і холодним.

— Бет, де знову твої пальчатки?

Мамин голос дзвенів невдоволенням, а погляд пронизався докором тож за краще було промовчати.

Не любила вона ті пальчатки. Закинула на саме дно скрині усі — дюжину пар, ніхто й до кінця поїздки не знайде.

— Міледі, легкої вам дороги, — розкланювалася керівниця пансіонату, вишикувавши позад себе слуг у рядочок. Не щодня їх покидала герцогиня, щедро роздаючи усім монети за добру службу.

Її рука стала вільна. Обернулася. Едмунд стояв у видовженому арковому вікні своєї кімнати. Майже до самого скла прихилився плечем. Дивився на неї.

Не втрималась. Побігла до нього розкидуючи в різні боки бризки з брудних калюж. Заледве притлумила бажання притулити долоню до замурзаної шибки, залишаючи свій відбиток там, де з іншого боку було його плече. Просто дивилась, відчуваючи як важко стало дихати, наче на груди поставили важку каменюку.

“Назовсім”, — так хотілося повторити недавню обіцянку, хоч і була переконана: він її не почує.

А він дивився так сумовито, наче знав: прощаються назавжди.

Беатріс розплющила очі, прокручуючи на пальці обручку з сапфіром. Погляд ковзнув до медальйона зі срібними вензелями.

“Назовсім не склалося, — подумки сказала собі. — Позавтра я зраджу тебе... і ту себе, що колись мріяла стати щасливою".

Вона зітхнула. Чому досі чіпляється за минуле?

Хоча ж знала чому.

Погляд наткнувся на зап'ястя. Відтак поринула в інший спогад з Бату.

Служниця поклала перед дітьми, що обсіли стіл, тарілку ожини та з таємничою усмішкою мовила:

— А ви знали, що ім'я написане соком ожини на зап'ястку, зникне за день, але залишиться у серці назавжди. Бо сік ожини — то кров титанів.