13.1

Не довго думаючи вона дістала першу пляшку, що трапилась під руку. Бренді. Повозилась, відкорковуючи. По вінця наповнила келих.

Смак, запах і міцність напою вражали новизною. Ковток за ковтком, рідина обпікала горло, а її огортало тепле й дивовижне відчуття легкості.

Кров. Вона не любила крові.

У думки увірвався непрошений спогад з Бату.

Айвовий мармелад знаходився у вазочці на столі. А вона, вмостивши голову на складені докупи долоні, дивилася у вікно. Мама досі знаходилась на процедурах, а вона не послухалась, вийшла з кімнати й от ледь не потрапила під карету.

У двері зненацька погрюкали й вона здригнулася.

На порозі стояв той самий юнак, що відштовхнув її.

— Досі хнюпишся? — спитав він, не зрушуючи з місця.

А тоді відхилив полу камзола й вона побачила те саме кошеня з чорними цятками на спині.

— За ним гналася?

Радісний зойк і вона потяглась до пухнастого клубочка, як раптом на очі трапилася його рука. Від усмішки й сліду не лишилось.

Едмунд простежив за її поглядом, що уткнувся у свіжі подряпини, поцятковані темними краплями крові.

— Знімав його з дерева, — пояснив. — Не бійся, не дряпається. На землі йому не страшно.

Вона глипнула йому в очі, суплячи брови.

— Але у тебе кров.

Едмунд пхикнув.

— Подряпина. — Та її зляканий вираз обличчя спонукав його додати: — Навіть не болить.

Беатріс зморгнула, повертаючись в реальність.

Чому знову згадує ті моменти? Тепер, коли вже дружина іншого… графиня?

Черговий ковток бренді й відчула як потроху слабнуть ноги.

— Ось ти де! — Корнелія широко прочинила двері.

Потривожена чужою присутністю, Беатріс вхопила свій келих і взяла за ціль найближче крісло.

Корнелія звузила очі, спостерігаючи за її невпевненою ходою. Повела очима до пляшки, залишеної на столі.

— Ти п’яна!

— Не настільки, як варто було б. 

— Моя матінка вичитуватиме тебе, Бет.

— Байдуже. — Беатріс плюхнулась в крісло. — Хіба комусь відомо як це?

Вона піднесла келих до вуст і скривилась від чергового ковтка бурштинової рідини.

— Стояти там, у тій церкві, коли серце слізьми умивається. Бо… не з тим.

Вона понурила голову й дивилася на дорогий шовк сукні з перловим блиском. Сумна посмішка скривила її губи. Вона продовжила бубніти:

— Сукня. Розумієш? Ця сукня — єдине ідеальне в моєму житті. І сказати нікому не можу. Обов’язок перед родиною важливіший за все. Вдаю, що рада.

Беатріс шморгнула носом. Смикнула сукню, скривилась з виглядом, наче то щось бридке.

— Не найгірша жертва, авжеж? — продовжила, звертаючись сама до себе. — Але не тоді, коли стільки мріяла опинитися біля того вівтаря з іншим.

Корнелія стала навпроти, з підозрою косячись на неї.

— Еліот Кеппел, — протягла вона з розумінням. — Безперечно, граф Албемарл куди кращий претендент. Тут не посперечаєшся. Але мріяти про нього пізно.

Беатріс хмикнула й з гіркотою підтисла губи. Аж ніяк не його вона уявляла. 

— Я сама у всьому винна, — пробурмотіла. — Ти не знаєш.

Розповідати кузині про Едмунда не бажала, не воліла впускати настільки глибоко в душу, а от про недавні гріхи виговоритися ще й як хотілося. Нікому ж іншому сказати не могла, навіть Енн.

— Я влаштувала пастку графу Албемарлу в тому саду. Хотіла виграти парі, стати впливовою. Але попався Гілфорд. І от...

Вона розвела руками, ледь не розхлюпавши з келиха залишки бренді.

— Моє життя скінчилося сьогодні. В тій церкві скінчилось.

— Не перебільшуй, Бет.

— Не перебільшую. Все мало бути не так. Не йому обітницю мала давати. Не з ним… 

Беатріс запхикала й знову піднесла келих до губ, але Корнелія випередила її, вихопивши його.

— Досить! Ти ж не тямиш, що говориш. Все добре буде. Опам’ятайся.

— Не буде. Бо я віддала найдорожче, що мала, іншому.

Корнелія здригнулась від несподіваного стуку. Різко обернулася з келихом в руці. Її очі з жахом розширились, коли усвідомила, що двері за собою вона не зачинила.

Беатріс примучено підняла голову. У напівпрочинених дверях стояв граф Гілфорд. Дивився на неї. 

— ୫ —